— Це добре чи зле?
— Дурненький ти мій… Добре, добре… Спи.
— Іди сюди.
— Що, знову?
— Ага. Знову, і завжди. Нащо ти взагалі цю сорочку вбрала?
— Послухай. А ти в це віриш? У те, що він сказав про Владину маму?
— Що вона на нього стукнула? Та схоже — а то чого б стільки років чужу жінку ненавидіти, як рідну…
— Ні, не це, а те, як він казав про Владиного батька — що вона його вбила? Ти віриш, що таке буває?
— В тебе ніжки й досі холодні, ах ти ж каченя мале… Давай їх сюди… Всяке в житті буває.
— Ти коли-небудь був із такою жінкою? Яка тебе вбиває, і ти це чуєш — з дня на день?
— Я вже забув. Усе забув, що було раніше. Інтерв'ю не в тему.
— Ну ти даєш, а в кого ж мені тепер про таке питати?..
— Смішне, я тебе хочу. Весь час. Уявляєш?
— Ні, ти послухай… Я ще вдень, коли від Вадима вийшла, про Владу думала те саме. Ну, що в неї не було з ним іншого виходу, з Вадимом. Знаєш, як у тунелі, де можна тільки вперед… Може, це взагалі так — у смерті одного з подружжя завжди винуватий другий?.. От же і в давнину до вдів недарма ставилися з підозрою… І до вдівців…
— Ммм…
— Ні, я серйозно… Той, хто вижив, того другого, так виходить, ну ніби як не втримав — відпустив… Віддав смерті, розумієш?
— Чшшш… Не думай про таке. Ми з тобою будемо жити довго й щасливо, і помремо в один день.
— Справді? Ти мені обіцяєш?
— Слово-мур. В разі чого, підірвемось одною гранатою.
— Чому ти це сказав? Про гранату?..
— Звідки я знаю. Я взагалі вже спав.
— Бідняточко!
— Ага. А ти мене розбуркала — і, замість зайнятися ділом, стала допитуватись, кого я вбив.
— Чудо ти моє. Поклади лапку от сюди, угу, так добре… Я знаю, що ти нікого не вбивав. Чесно.
— Чесно-чесно? Ти мені віриш?
— Вірю, Адюсь.
— Тоді спімо.
ЗАЛ VI. ОСТАННІЙ СОН АДРІЯНА
І нам буде снитися той самий сон. Той самий сон, моя маленька, — тільки дивитимемось ми його з різних кінців. Ти де, Адріяне? Я тебе не бачу… Я тут. Не бійся. Дай мені руку…