Дядечко якось тьмяніє, немило заскочений моїм усезнайством: може, це його коронна тема, і він воліє сам-один бути володарем таємного знання? — але зараз же себе й опановує і поблажливо оскіряється, тепер він — сама поблажливість:
— Мишко, хе-хе, Мишко Грицюк, бідолаха… Йому було важче, ніж нам усім, — репатріант усе-таки, звик до вільного світу, хоч і в злиднях виріс у тій своїй Арґентині… Скільки його довелося вчити, а до багатьох наших реалій він так і не звик…
Ага, то це, значить, не стільки лекція заповідалася, скільки меморіал собі-коханому — з Грицюком і всіма іншими померлими в підніжжі. Тільки телекамер і бракує (їх маю забезпечити я). Вираз мироточивої фізіономії недвозначно дає при цьому зрозуміти, що один із найліпших скульпторів двадцятого століття Михайло Грицюк, для мого візаві просто Мишко, якщо й був чогось вартий, все ж складався переважно з гідних співчуття слабостей (може, навіть шкарпетки йому смерділи?), — втім, слабостей простимих, надто між друзями, не ображайся за наїзд, старий, ми тут всі свої… «Покоління», еге ж, — як, складаючи руки циркулем, повторював той неприємно вертлявий художник на Владиному вернісажі, — тільки той був подібний до щура. І чого вони всі подібні на якихось тварин — на щурів, на тарганів, на лисів, чи це в мене шизуха така починається?.. Така собі галюцинація в стилі Гойї: зграї істот із тваринячими головами никають довкола, посмикуючи носами, зазираючи в маснички, — спочатку загризши тих, хто був чогось вартий, а потім бенкетуючи на їхніх кісточках. В пам'яті зринає писок тої старої поетеси, від якої я колись дві години вислуховувала прокльони на адресу страшного радянського режиму — що не влаштував їй ювілейного вечора в рік, коли Стус одержав свою смертну «десятку»: у тої теж був такий самий — жовчно ображений, присьорбуючий при розмові рот, її миску теж обійшли при роздачі, тільки старуха хотіла в ту миску вже не просто уваги телекамер, як цей мистецтвогриз, а, бери вище, — мученицького вінця, і терзала мене на те, щоб я їй підпряглась його плести… Тоді в мене теж був жорстокий депресняк, і я так само тупо бухала, і навіть зовсім неподалік звідси, через дорогу, — в «Барабані», нашому улюбленому журналістському стійлі, куди більше не піду, бо не хочу зустрічати своїх колишніх колеґ — і бачити, як вони одводять очі. І на яких тварин робляться схожі.
І тут відбувається дивна штука. Може, я справді вже п'яна, але чогось мене буквально прошиває дрожем, наче бозна-яке відкриття, цей збіг, як повтор у танці тої самої фігури, — місця, часу (тоді також була зима, сніг лежав!) і дійових осіб: те бабисько і цей лисий, мій тодішній давучий жаль од марности батькового життя, як тепер — Владиного: і тоді, й тепер на мені висить по небіжчику, чиє життя вже по-справжньому нікого, крім мене, не обходить, і мене як магнітом знову приводить туди само, на той самий міський п'ятачок, у кнайпу, де я так само сиджу за столиком і п'ю, щоб хоч трохи розчинити той неперетравний, як заковтнута каменюка, жаль у пекучому плині алкоголю, — бо той жаль вимагає собі вологи, авжеж, і недарма в народних піснях завжди мовиться про те, щоб «утопити жаль», як не в мед-горілочці, то глибше — в річці, в морі, бо якщо його нічим не розвести, він сам, своєю вагою, буде чавити з тебе вологу як патоку, як сироватку з сиру, тихою сльозотечею без кінця-краю, як осіння сльота, аж доки не вичавить із тебе до краплі всі жизні соки, і ти стверднеш і задубієш, остаточно зрісшись із ним, зробившись ним — отим непідйомним жалем, каменем, соляним стовпом… І я таких жінок і зустрічала — серед матерів, що втратили дітей: що отримували їх із Афганістану «грузом 200», в залютованих трунах і, припавши до цинкових бортів та дряпаючи їх пальцями, допитувалися: «Синку, синоцю, чи ти тут?..», — а через двадцять років згадували те чування при безликому гробі й свій порив кинутись за ним у яму, коли спускали, як останню годину, коли були ще живі… Ніні Устимівні таке, здається, не загрожує, вона сама якось казала, що вже виплакала всі сльози, але періодично ще проливається, раз у раз прикладає в розмові хусточку до почервонілих очей, — значить, іще не всі, в ній ще багато вологи, вона навіть за гороскопом — Водолій, живлюща стихія… Ну а про Вадима й мови нема — Вадим не хранитель чомусь, що пішло в землю. Але, до холери, хтось же мусить подбати про те, щоб добути з Владиного життя «сторі», не може ж воно просто так, урвавшись, розсипатись, як намисто з порваної шворки, — жодне людське життя не повинно так розсипатись, бо це б означало, що воно нічого не варте, нічиє взагалі, і якого хріна ми тоді всі тут товчемося?..
Я знову чую в устах цей смак нерозчинного жалю — той самий, що й три роки тому, і назавтра похмільна згага пектиме в устах так само — содою й сіллю. І цей повтор через три роки того самого сюжету, тільки з іншими учасниками на тих самих ролях, чомусь видається мені неймовірно значущим, сповненим якогось мало не містичного сенсу, — милий Боже, а що, коли ціле наше життя й складається, тільки ми цього не помічаємо, з власне таких повторів, як геометричний орнамент, — і в цьому й є розгадка, головний секрет, закладений у кожному людському житті?..
Два яскраво освітлені, як вікна серед ночі, епізоди на відстані трьох років, наче розміщені на витку невидимої спіралі, що сполучає єдиним, наскрізним смислом «тоді» й «тепер», — в міжчасі між ними клубочиться тьма-тьмуща інших епізодів і зустрічей, і може, якісь із них теж колись так само повторяться, винесені невидимою пружинкою нагору, спалахнуть із такою ж обпікаючою силою пам'яти, виявивши свій, наразі нерозглядний, смисл, — як спалахував у дитинстві темний оскалок розбитої пляшки, коли глянути крізь нього на сонце: ефект, якого прагнула домогтися Влада в «Секретах» (застиглий, як гречаний мед, бурштин, прокреслений колихливим золотим стібком…), — після такого погляду світ першої миті видається посірілим і збляклим, як у рентґенівському кабінеті. Я могла б тепер розказати Владі, за чим то вона цілих десять років шукала: не за технікою, не за кольором, — за ось цією незримою пружинкою, що пронизує час. Що робить «тоді» й «тепер» однаково ввімкненими й ніколи-невимикальними, бо такими вони в дійсності й є, — тільки ми цього не бачимо.
Але Влади нема, і розказувати нема кому. В посірілому й збляклому, як у рентґенкабінеті, світлі, в сизих паволоках диму, Лисий з Адькою, гойдаючи головами, мов ляльки в анімаційному фільмі, провадять між собою якусь нуднющу, до гикавки пустопорожню гру — як у більярд перекочуються словами:
— Ви, Миколо Семеновичу, обов'язково мусите про це написати…
— Дорогенький ви мій, уся підготовча робота в мене давно скінчена, залишається тільки сідати й писати, але ж ви знаєте мою зайнятість…
— Ум-гу, і ще й я забираю у вас час… Але мушу, вибачайте вже, — де я такого, як ви, спеціаліста знайду! Та в мене, власне, вже й все, довше вас не буду затримувати — досьє вам залишу, роздивитеся собі вдома як слід, а висновок напишете, коли буде вільна хвилинка…
— Ох і на шахрайство ж ви мене, старого, підбиваєте!..
— Ну яке ж шахрайство, Миколо Семеновичу, ви ж самі кажете — ймовірність авторства Новаківського фіфті-фіфті, отже, думки експертів можуть розділитися — хтось скаже «так», а хтось «ні», то що ж поганого в тому, що сказати «так» нам із вами в даному випадку ще й пряма вигода?..
— Та я давно знаю, що ви демон-спокусник, перед вами, мабуть, жодна дама ще не встояла… До речі, а чому це ми досі не випили за прекрасну даму за нашим столом?
Прекрасна дама — це я. Така в цьому фільмику моя роль. Всміхаюсь і покивую головою, мов на шарнірах, поки Лисий (стоячи, аякже, ґаспада ґусари, стоячи, і Адька також підводиться — знехотя, як підліток, змушений бавити малу дитину, сяйнувши мені водночас змовницьким і поблажливим, як здвиг плечима, поглядом: мовляв, що вдієш…) несподівано жадібно, мов нарешті допався, вихиляє одним духом півкелиха коньяку, знов демонструючи мокрі підпахви своєї бідної сорочки, — і видно, що насправді йому зовсім не хочеться нікуди звідси йти: що ніяких гіперважливих справ у нього немає, нічого важливішого й любішого серцю, аніж ось так сидіти в люднім теплі кав'ярні, втішатися надурняк ситою стравою й доброю чаркою — і мати перед ким говорити. Говорити й говорити, от що найважливіше. М'яти своє життя словами, як ріденько напхану подушку, щоб надати йому форми. Український андеґраунд, маловідомий пласт нашої культури, ми з Мишком Грицюком. Утовкти, укласти, випхати своє життя вмовленим у нього значенням: поки говориш, і ще якийсь час по тому, форма держиться, — а потім знов усе розлазиться до попереднього стану. Тому треба говорити без упину. І те старе бабисько, що трусило переді мною фарбованими кучерями, мов старлетка перед грошовитим «папіком», — вона теж хотіла наговорити собі якесь інше життя, аніж те, благополучне й нікчемне, котре прожила. Заднім числом вставити в нього ту пружинку, якої в ньому не було.
Господи Боже, та чи я довіку приречена їх усіх жаліти?!..
І я знову хапаюся за свій келих, бо що маю робити? Тим більше, вони ж із Адькою пили «за дам» — виходить, нібито до мене пили, а значить, мені тепер слід відповісти тим самим, не сидіти ж ступою, — випити до них, ґендерно симетричним жестом: дай Боже здоров'я, і вам також усіх гараздів, многая літа… Тьху, блін, що я плету, яка многая літа — це ж не іменини, це вже радше поминки. Мої поминки по Вадимові, угу. По Вадимові, який теж нічого не може зробити, бо в нього вибори. Ні, гірше — по Вадимові, який виявився Владиною поразкою: виямом, у який ускочило її життя — мов «гарлі-девідсон» із розгону на трасі.
Ні-ні, коньяку мені не треба, дякую.
Адька каже, що в нього, до речі про дам, є ще одна невеличка справа, в якій цей Коньяк Семенович міг би йому допомогти, себто не йому, а одній дівчині, — і Лисий радісно нашорошується, носом і окулярами, мов лис, зачувши курник: так-так, і що ж за справа?.. Він щасливий уже з того, що його ще не женуть, свято триває. Натомість неприємно ціпенію я: що за дівчина?.. Адька вічно кимось клопочеться, комусь допомагає, а всі ці молоді дівки, що, мов із цепу зірвавшись, кидаються тепер під кожного сяк-так грошовитого хлопа, як Анна Карєніна під поїзд, взагалі ніякого стриму не знають, ні стриму, ні страму, і я легко можу собі уявити, як яка-небудь така ляля-барбі, свіженька й тугенька, щойно з конвеєра, — ой ні, краще не уявляти… Це теж щось нове, раніше в мене таких клінічних нападів ревности не бувало, а тут я вже кілька разів за вечір ловлю себе на тому, що мене дратує оте надміру голосисте, «всі-дивіться-на-мене» сопрано за сусіднім столиком — із розкішною, так і хочеться занурити туди руки, каштановою Ніагарою волосся, як у рекламі шампуню, — і що добре, що Адька сидить до цієї Ніагари спиною, а це вже параноя в повному цвіту, приїхали… Ага, а дівчина, про яку мова, це, значить, Адьчина секретарка. Так, звичайно, я її пам'ятаю, бачила (шльондра, що ніде проби ставити, нахраписта й хитра, не його тип).
Секретарки, масажистки, етажерки, асистентки — який же, коли вдуматися, широкий у платоспроможного мужчини вибір на ринку молодих і спраглих кращої долі жінок! І як мені було попервах подобалося, коли при появі на людях із Р. там, де нас не знали, мене до тієї самої ринкової категорії залічували на око офіціанти, готельні служби чи стюардеса на літаку (я перехопила її погляд, коли Р. на тому амстердамському рейсі гладив мені стегна під відкидним столиком), — як це було феєрично-весело, як заводило!.. Таке постійне хихотливе, шампанське збудження: королева на карнавалі, перебрана за пастушку. О'кей, бос, як скажете, бос, — дико сексуальна гра. Я тебе хочу прямо тут і прямо зараз. Мовчання його водія, який віз нас в аеропорт, — професійне мовчання, непробійне, як яйце Курочки-Ряби, дід бив-бив, не розбив, — таке мовчання оплачується окремо, такі мовчуни інтерв'ю не дають (а шкода, і тоді мені було шкода, все-таки журналіст у мені не вмирав ніколи!). Коли довкілля приймає тебе за шлюху і мовчить або ввічливо шкіриться, як той портьє, що вручав Р. ключі од номера (хоча розмовляла з ним я, а Р. тільки сопів поруч, бо по-англійськи не шарив, от і ще одна категорія, до якої мене можна було віднести, — перекладачки!), — то тим самим ти ніби отримуєш мовчазну суспільну санкцію на те, за що, як гадають вони, цей сопучий тип тобі й платить, і так статевий акт починається, по суті, вже біля стойки рецепції, і поки ви дістаєтеся номера в нетерплячому, набрякаючому, як роздута жила, мовчанні ліфта (де якийсь росіянин чи турок, перейнявшись атмосферою, на виході обстрілює тебе вогневим поглядом, даючи знати, що він упорався б незгірше од твого супутника, — атож, це передається як струм, чоловіки завжди спалахують, як лампочки в гірлянді, коли на їхніх очах жінку везуть трахати, і ця еротична ілюмінація — теж частина програми!), — то в номері, іно зачинивши за собою двері, ви вже просто мусите негайно гепнутись на ліжко й зайнятися цим не роздягаючись, то ти, значить, у нас перекладачка, а ну-ко переклади ось це ось сюди, умммм!.. У цьому є щось від групових оргій, це майже публічний секс, за яким спостерігають крізь стіни десятки очей, — секс інформаційної доби, секс без privacy, як на стадіоні з юрбами вболівальників: прожектори наведено, оле-оле-оле, go-go-go, го-о-ол!.. І в результаті — півтора-два тупі, механічні оргазми й незмінно вибулькуюче в голові посткоїтальне запитання: а на фіґа, власне, я це роблю?.. Фіґ його й зна, але хай уже, та й для здоров'я ж треба… А на зворотному рейсі — вже знаючи, після того ранку з вікном на мокрі дахи, що з Р. треба невідкладно рвати, і то якраз для здоров'я, принаймні душевного, — я, як на гріх, завважила була якраз таку тугеньку лялю, недавно з конвеєра, хоч уже й не зовсім свіжу, ледь підпсуту нальотом уживаности, з недвозначним, як уніформа, прикидом: розпущене вороне волосся врівень сідниць, золоті ланцюги, срібні стилети-«алеґро», що робили її на голову вищою од супутника, з виду десь чи не втричі од неї старшого, вони всілись акурат за нами, і тамтой — видать, також бізнюк, що всюди літає з власною масажисткою (на перекладачку ляля не тягнула!), — одразу занурився в якусь російську книжкову лабуду, якогось Гітлера-Сталіна-Жукова в полум'яній обкладинці (яскраве, вони люблять усе яскраве, щоб очі зривало, вічно голодні на блискуче діти сірих заводських окраїн та шахтарських посьолків!), — і за цілу дорогу озвався до своєї супутниці єдиний раз — коли принесли напої: «Шва будеш?» — так я розмовляю з маминим Барсиком: кісточку будеш?.. І я ніби вгледіла себе з Р. у кривому дзеркалі — передражненими цією парочкою, котра куди ліпше за нас відповідала класиці жанру «багач і його курва», аж до кічу (бо ж кіч — то й є класика жанру, очищена від будь-якої індивідуальности!), — і ще й посаджена була, наче вмисне для наочности, зараз за нами — як наступний щабель еволюції, коли дивитися на картинку згори, очима вже не стюардеси з проходу, а якогось злостивого божка, котрий увесь цей жартик із нас чотирьох і виклав — і десь там нагорі міг похихикувати собі в хмарну бороду, нас споглядаючи… На відміну від нас із Р. (якому я спеціально дозволила оплатити ту поїздку, для повноти відчуття, щоб уже викупатися в ньому з головою, як свиня в баюрі!), — на відміну від нас, кічева парочка не гралася, не удавала боса й секс-служницю, а справді ними була, — і жодної еротичної іскри за тим не проскакувало. Так-таки геть нічогісінько не проскакувало й не проглядалося — крім тупої, самовдоволеної пихи: бос пишався прибраною, як новорічна ялинка, молодою коханкою, вона — золотими ланцюгами, срібними «алеґро», торбами покупок у багажному відсіку і всією цією поїздкою, якою буде хвалитися подружкам, і вони їй заздритимуть: інших стимулів до злягання в цих двох не було. Секс у такій версії був мертвий — як мертвий був би він і у нас із P., якби я повсякчас не робила його грою в чуже життя.
Я тоді збагнула, що мав на увазі P., коли — на радощах після одного нашого, як на мене, геть не вартого якихось особливих радощів акту — дозволив собі на відвертість, загалом йому непритаманну, сказавши по-російськи (в інтимних ситуаціях він завжди збивався на російську): «Какая ты у меня… яркая — во всем, я никогда не знал такой женщины, как ты…»
Але ж Вадим — Вадим то знав!.. Він же прожив із Владою понад три роки, — і це не рахуючи тих місяців, коли вона, хоч і не на жарт ним захоплена, та що там — закохана (чогось мені після сьогоднішнього ніби впадло за нею таке визнавати, мовби я цим визнанням її принижую, а в неї ж тоді навіть рухи були змінилися, покотячішали ще дужче проти звичайного, вона ніби пестила все, до чого торкалась, із безгучним муркотінням тручись у ході об повітря, як об колючу чоловічу щоку, — коли така незрима пушиста хмарка чийогось дотику починає облягати кожен рух жінки, це найпевніший доказ, що жінка таки кохана й закохана, а не просто фізично сита, і Влада сама тоді сміялась і з щасливим сміхом оповідала, що закоханість — то, виявляється, геть некорисний стан для виживання в суспільстві, бо, замість відповісти ментам на дорозі як належить, ти їм розслаблено-ніжно всміхаєшся, і вони, зачувши слабину, луплять із тебе штраф як за рідного батька!..), — при всій її тодішній підплигнутій температурі поведінки, все-таки ой як довго вагалася, заки зважилась перенестися з Катруською до Вадимових новопридбаних хоромів!.. Вадим-бо якраз був тоді нарешті офіційно розлучився з колишньою дружиною (чия голівонька начебто не витримала нагло впалого на неї багатства й рушила вплав по гаванях психоаналітичних кабінетів, що ж, із жонами скоробагатьків буває…) — і купив собі цілий горішній поверх у старій кам'яниці на Тарасівській, з наміром збудувати на даху пентхауз, і взагалі… Думаю, остаточно Владу привабила саме можливість побавитися з таким великим простором, — Вадим погодився, щоб вона оформила цілу ту двоповерхову хатищу за власним дизайном. Тепер в оформленій за її дизайном квартирі порядкує Свєточка, і у ванній, де Влада колись мені робила макіяж («Дай я зроблю з тебе живий портрет, Дарино, мені давно хочеться!»), і я потім побачила себе в дзеркалі такою, якою ніколи не знала, й злякалася (надто вже це було несхоже на мій телеекранний образ, оте чуже й грізно-прекрасне, присмеркове обличчя, мов вихоплене з ночі багаттям, із довгими єгипетськими бровами, з темнющими, мов напоєними кров'ю, губами, — таке обличчя відразу хочеться загасити, як пожежу, виносити його на люди, це самогубство, не може бути, Матусевичко, що ти зі мною зробила, я не така…)» — на тій самій поличці, де вона поклала тоді пензлики («Почекай, не вмивайся ще, я зроблю з тебе знімок…»), тепер лежить Свєточчина зубна щітка й контрацептивний крем. Хоча ні, така Свєточка, мабуть, має вставлену спіраль, щоб не створювати мужчині жодних невигод. А також стрижку в формі дельфінчика на причинному місці — на нашому каналі якраз учора рекламували цей перукарський салон: п'ятнадцять хвилин чистого ефіру, ласкаво просимо, дорогі українці, якихось п'ятсот євро — і ноу проблем: дельфінчик форевер. Зла я все-таки, ой зла.
І не тільки зла, а ще й несправедлива: ну звідки мені знати, як там між ними, я ж тої Свєточки й на очі не бачила, а може ж, вона якраз добра й щира душа?.. Бідна Свєточка — втягнена, як пилососом, у вакуум свіжовідремонтованої нувориської квартири: така квартира просто не може довго стояти пусткою, вона неодмінно, рано чи пізно, притягне до себе яке-небудь тіло — щоб у ній поралося, пересувалося по кімнатах, заповнюючи зайвий простір, стукало б на кухні чашками, вмикало телевізора у вітальні, забувало підняти опущене сидіння на унітазі й лишало на ранок у спальні за зсунутими шторами їдкий дух жіночих геніталій, такий різкий проти запаху твоєї власної сперми (якою ти й так задовго був зрошував самотнє ложе!), — що ж тут такого, це нормально, це всього тільки закон великих помешкань, це вони, силою власного тяжіння, рядять людьми й долями: дім, скоро вже існує, завжди ставить до мешканців свої вимоги, і той, хто лишається жити сам у такій великій оселі, вступає з нею в неоголошену війну, в якій рано чи пізно буде поконаний (адже оселі тривкіші, вони живуть довше за людей!), — і муситиме вибиратися геть, і хай ще порадіє, коли не вперед ногами… Чому я на цю тему ніколи не зробила передачі? І класна ж могла вийти передача, ба навіть ціла програма, і спонсора знайти було б завиграшки, наприклад, серед будівельних фірм, — «Людина в інтер'єрі» чи, там, «Людина у себе вдома», — про те, як наш дім рядить нашим життям… Тепер, коли ми повилазили з однакових совдепівських щільників і почали лялечкуватися у власні хатки, саме час над цим застановитися, — шкода, що мені це раніше не спало на думку, а тепер уже пізно… Отак-от і життя минає: тільки озирнувся, гульк — а вже пізно. Оті виселенці з Чорнобильської зони, селяни, які самоселами вертали до своїх хат, — вони ще знали, що значить дім, і, мабуть, могли б розказати, але я, коли чорнобильський фільм робила, цей сюжет тоді не зацінила, профукала, дурепа…
І ще один такий дім, наділений власною волею, я знаю, що про нього варт було б розповісти людям, — у Львові, ту кам'яницю, яка колись належала Адьчиному прадідові: де виросли його бабуся й моя Геля Довганівна. Адька розказував, як бабця возила його маленьким через усе місто з їхнього району пролетарських багатоповерхівок у колишню професорську колонію за Винниківським базаром, щоб показати — дивись, Адріяне, оце наш дім, ось то були вікна дівочої, тут ми з тетою Гелею спали… Після війни там жив якийсь каґебіст-«освободітєль», напевно ж борець із «бандами ОУН», який потім спився, випав з вікна другого поверху (чи не тої самої дівочої?) й зламав собі шию — нібито в приступі білої гарячки. Тільки я думаю, що насправді то дім його виплюнув — кілька десятиліть перетравлював і нарешті таки виплюнув, — а діти «освободітєля» швиденько спродались і виїхали, коли валився Союз, а Адька тоді вже вчився в Києві й до Львова вертатись не збирався.
Адька (який давно вивчився) підводить на мене брови, вловивши в мені переміну настрою: щось не так?.. (Вони з Лисим уже хлищуть свій коньяк по-чоловічому сепаратно — на чомусь там погодилися й запивають могорич.) Нічого, все в порядку, заспокоюю його мовчазним кивком. Все справді в повному порядку, ах якби ти тільки знав, у якому ти порядку, мій коханий шанхайський барсе, — як приємно дивитися на тебе зі сторони, милуючись твоєю спокійною, неметушливою впевненістю: ця твоя постава, з якою ти рухаєшся по життю, не має нічого спільного з непробійною тупістю тих, хто обертає великими грішми в переконанні, ніби обертає світом, — і я вже знаю, здогадалася, в чому тут річ і що робить тебе таким на них усіх несхожим, можу хоч зараз устати на повен зріст і проголосити на цілу кнайпу, слухайте всі, одкровення Дарини Гощинської: це дім задає тобі форму!.. Отой самий, три покоління як утрачений. Це, як ті металеві формочки — рибки, зірочки, — в які я в дитинстві пакувала тісто разом із мамою, і тебе так упакували в нього — ще сирим, іще в несвідомому віці, й цупкий каркас того дому, про який ти завжди знав, що можеш до нього прийти й поглянути на вікна, звідки колись визирали твої юні бабусі, невидимо присутній у тобі й держить тобі хребта випростаним, це від того вся твоя грація природної — незащемленої — гідности… Цього не купиш, не виробиш, не натренуєш в собі — це дається, як умова задачки, є в цьому світі речі, які приходять людині тільки таким способом — даються. Або ні. Можна збудувати дім, ще й пентхауз надбудувати, але треба не одного життя, щоб навчитись той дім на собі носити.
Лайно ти, Вадиме. Боже мій, яке ж ти лайно.
Ця фраза зненацька складається мені в голові сама собою, мов із гуркотом зачиняється віко. (За сусіднім столом знову верещить високе сопрано — їй би Моцарта співати, блін!) Мушу закурити. Що цікаво — ніякої внутрішньої хлипавки, мокрого квиління отих осінніх скрипок п'яного француза, більше немає. Вщухло, як вимкнуло. Як раптова переміна погоди. Просто — чоловік, на якого колись була запала моя товаришка, виявився не тим, за кого вона його мала. Така-от паршива й доволі, в принципі, тривіальна житейська ситуація. В якій найпаршивіше — це те, що товаришка перемістилася в ліпший (будемо сподіватися) світ, а чоловік, який колись непритомно лепетав мені в порожній квартирі«Я її вбив», сьогодні зі свого кабінету продовжує обертати грошовими потоками — і на принесену мною звістку, що його браття по класу, сиріч по цих самих потоках, заміряються використати телебачення для відлову дівчаток у секс-бізнес, відповідає, що в нього зараз є важливіші справи. Державні, бляха. Державні.
А гребла я таку державу, Вадиме, — в якій такі речі уходять за норму! (подумки додавши: і таких депутатів теж!) На що Вадим, ображено засопівши, порадив мені бути реалісткою. В перекладі з депутатської — не бути дурною. Ано, трудно, як каже Адьчин тато. Як хто вже дурний, то таким і зостанеться. Можна ж було й наперед, власним розумом доперти, що для Вадима той секс-бізнес і справді не привід кидатись бити на сполох — що, рятуючись од так незаслужено впалого на нього Нещастя-Яке-Доводиться-Витримувати, він і сам, крім Свєточки, мусив був перепробувати й інших професійних масажисток своєму осиротілому членові, і то саме на тому ринку, що його збирається обслуговувати майбутнє шоу «Міс Канал». Всі ж користуються проститутками, аякжечки, — тобто, розуміється, всі, хто може собі на це дозволити, — з якої б же то радости наш нардеп мав бути винятком, ілі він тобі не мужчина? Це чоловічий світ, голубко, — що вдієш, що вдієш, треба бути реалісткою. Що більше Свєточок, то легше платоспроможним мужчинам витримувати все, що їм належить витримувати. Нести свій хрест і підпирати державу, — а то вона в нас, бідненька, перехняблена, як Пізанська вежа.
Ні, цигарку краще все-таки погасити, а то щось у голові паморочитись починає…
Я його після того спитала про Катруську — а як у неї справи в школі, чи він стежить?.. Вадим вирішив, що це я так змінила тему, й почав задоволено розповідати, як недавно підвозив її після школи разом із подружками. Непогана картинка для збоченської уяви: такий великоформатний, добре відмасажований, туго налитий в потилиці, і в усіх інших місцях, Гумберт Гумберт у своєму «лендкрузері», серед цілої клумби ніжно-духмяних Лоліт — у цьому віці дівчатка ще пахнуть майже так само божественно, як немовлята, ваніллю чи ще чимось таким… От би знаття, чи батькам трапляється відчувати ерекцію на вид своїх доростаючих донечок? Ага, хто ж признається… Вадим вважав (а коли Вадим щось вважає, то значить, так воно й є!), що навчання Катрусьці дається легко, — якби постаралась, могла б бути й відмінницею, хоча (вважає він) це й не головне. Ну звісно ж. А телевізора вона не дивиться? Вадим усе ще не вдупляв, до чого це я. Ну як — от уяви собі, буде Катруся дивитися цей конкурс на найгарнішу глядачку, дівчинці, знаєш, це потрібно, особливо в такому віці — мати перед очима загальноприйнятий стандарт жіночої вроди, щоб на нього рівнятися, — а потім десь класі в восьмому захоче й собі послати фото на конкурс…
Ну ти ж її попередиш? — усміхнувся Вадим із такою чарівною безпосередністю дорослого до дитини, що я ошизіла — ошизіла, і навіть повірила, що він дійсно може подобатися жінкам, навіть такій жінці, як Влада: усмішка була абсолютно щира, гарна, він не прикидався й не лукавив зі мною — він справді не бачив Проблеми-Яку-Належить-Розв'язувати. А раз Вадим її не бачить, то значить, її там і нема.