Бухтик з тихого затону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О, вiн багато вiршiв знає, — з неприхованою гордiстю за свого нового друга вiдказав Бухтик. — Вiн знає їх силу-силенну.

Барбула провiв поглядом чимось заклопотаного малька.

— Кажеш, силу-силенну… Слухай-но, синку, я хотiв би тебе запитати ось про що… Як ти гадаєш — ображається Сергiйко ще на мене чи вже нi? Ну, за оту Кусикову охорону…

— Сергiйко? Та що ти! Вiн вже й думати про це забув, — вiдказав Бухтик.

Погляд у Барбули прояснiв.

— Ти тодi ось що… Запроси його колись сюди, до затону, — попрохав вiн. — Нехай ще почитає таких вiршiв. Щоб про нас були. «Люблю грозу в начале мая…» Ех, Бухтику, Бухтику! Ти хоч комусь читав свiй переклад?

Бухтик схилив голову.

— Та… читав, — знехотя зiзнався вiн. — Сестрам читав.

— I що вони тобi сказали?

Бухтик схилив голову ще нижче.

— Нiчого…

— Чому?

— Тому, що розбiглися хто куди. I слiд їхнiй пропав…

Грибнi навчання

Посерединi лiсової гущавини височiв кремезний дуб. Точнiсiнько такий, як десятки iнших кремезних дубiв. От лише в його листi птахи вдосвiта не спiвали своїх пiсень.

Справа в тому, що в стовбурi цього дуба було чималеньке дупло. А в тому дуплi оселився господар тамтешнього лiсу Даваня. I йому дуже не подобалося, коли його будили вдосвiта без поважної на те причини.

Ось i сьогоднi сонце вже вигулькнуло з-за обрiю, вже воно й над деревами стало проглядати — а Даваня все ще тихенько хропiв на м'якенькому ложi, вистеленому пiр'ям i сухим мохом. Його довгi руки втримували ноги за кiсточки. Ноги Даванi мали погану звичку рухатися i пiд час сну. Тож коли їх не притримувати, їм нiчого було не варто занести сонного господаря далеко вiд дупла. Таке траплялося вже не раз.

В дуплi було тепло, затишно, i Даванi снилося, буцiмто вiн перетворився на орла i ширяє високо-високо над лiсом, орлиним своїм зором пiдмiчаючи всiлякi неполадки.

Зненацька на найцiкавiшому мiсцi в сон Даванi увiрвався гучний барабанний дрiб. Господар лiсу стрепенувся i розплющив очi. Перше, що вiн зробив, — подивився на власнi ноги.

З ногами було все гаразд.

Отже, пiдозрiлий стукiт долiтав знадвору.

— Цiкаво, кому це не спиться такої ранньої години? — пробуркотiв вiн i визирнув з дупла.

На сусiдньому деревi сидiв його зв'язкiвець Дятел i тарабанив мiцним своїм дзьобом по корi.

— Хiба не можна тихiше? — поцiкавився Даваня i позiхнув.

— Нiяк не можна, — вiдповiв зв'язкiвець i стукнув по корi з такою силою, що, напевне, i в самого у вухах задзвенiло. — Iнакше не всi гриби почують.

— А для чого їм потрiбно тебе чути?

— Як для чого? — вiд здивування Дятел навiть вiдiрвався вiд своєї працi. — Ти ж сам призначив на сьогоднi грибний збiр!

— Ах, так… Звичайно. — Даваня збентежився. — То я так… запитав, щоб перевiрити твою пам'ять.

Вiн ще раз позiхнув якомога байдужiше i зник у дуплi. Проте приємнi орлинi сни вже вiдлетiли вiд нього. Натомiсть з'явилися всiлякi невеселi думки.

Тяжко доводилося Даванi цього лiта, ой, як тяжко! Вiн один, а лiс он який великий! Та ще й засмiчений добряче. Хiба ж можна впоратися самому?