Бухтик з тихого затону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вудлище раптом смикнуло з такою силою, що воно ледве не вилетiло з Вiтькових рук.

— Клює! — зарепетував вiн. — Сiрий, допоможи!

Через хвилину на травi, клацаючи гострими, мов лезо бритви, зубами, стрибала величезна щука i косувала на закляклих з подиву друзiв злими вибалушеними очицями.

— Оце так щука! — тiльки й спромiгся сказати Вiтько.

Зустрiчати щасливих рибалок вибiг весь санаторiй. Навiть Оля, якiй Микола Володимирович вже дозволив пiднiматися з лiжка, пiдiйшла до вiкна.

А Вiтько, надутий, немов першотравнева повiтряна кулька, урочисто йшов по дорiжцi з щукою в руках.

Коли Сергiйко через деякий час завiтав до Олi, дiвчинка запитала:

— Це часом не Зубатка?

— Вона, — пiдтвердив Сергiйко. — Здоровенна щука, еге ж?

— Ще б пак, — згодилася Оля. — Тепер, напевно, в затонi буде тиша й спокiй. — Вона трохи помовчала i додала: — I все ж менi здається, що Вiтя трохи… задавака.

Сергiйко мимоволi посмiхнувся: точнiсiнько такi ж слова казав зовсiм нещодавно про Олю i Вiтько.

— Ти помиляєшся, — заперечив вiн. — Ти дуже помиляєшся. Прийде час — i я тобi про все розповiм.

Бухтик-перекладач

Вдома сина, звичайно, не було…

Господар затону усiвся на плескатий камiнь перед порогом i став чекати на Бухтика.

Вiн сидiв i мимоволi милувався пiдводним життям затону. Тим життям, яке вже стiльки лiт вiн, водяник Барбула, охороняв.

В м'яких хитливих водоростях грали в пiжмурки невтомнi сонячнi зайчики. По водянiй поверхнi хвацько ковзали жучки-плавунцi. Заклопотано снували в усi боки павучки, личинки, дафнiї та iнший, рiдний серцю дрiб'язок.

Вистромивши з намулу хвостики, неквапливо й грунтовно снiдали карасi. Кусикова охорона знiчев'я грала в довгої лози.

«Це ж диво, а не життя!» — розчулено подумав Барбула. Дивлячись на карасiв, вiн вiдчув, що й самому не завадило б поснiдати. Нехай i вдруге, проте яке це має значення, коли в тебе на душi свiтло i радiсно!

Барбула солодко потягнувся i хотiв було приєднатися до карасiв. Та в цю мить водоростi перед будиночком захиталися, i на подвiр'ї з'явився Бухтик. З першого погляду було видно, що з ним знову щось трапилося.

Бухтик iшов i похитувався, немов осiннiй листок пiд вiтром. Його вуста безперервно ворушилися, а напiвзаплющенi очi, здавалося, нiчого перед собою не помiчали.

«Що з ним? — стривожено подумав батько. — Чи не захворiв вiн часом?»

А Бухтик все йшов, i старому водяниковi довелося вiдступити убiк, аби не зiткнутися з сином.

I все ж Бухтик зiткнувся. Щоправда, не з батьком, а з стiною власного будинку.

Стiна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба i ошелешено втупився в неї очима, намагаючись второпати, звiдкiля та взялася.

Бухтикова неуважнiсть пояснювалася дуже просто. Вiн розробляв теорiю перекладу на мову водяникiв.

При цьому Бухтик мiркував приблизно таким чином: «Для того, аби людськi вiршi стали справдi водяницькими, потрiбно як слiд розiбратися в тому, чим саме люди вiдрiзняються вiд пiдводних мешканцiв. Тут, як я розумiю, нiяких складнощiв не iснує. Люди, наприклад, мають власну тiнь. Водяники, навпаки, її не мають. Люди живуть на сушi, а водяники, навпаки, у водi. Звiдсiля можна зробити висновок, що i до людських вiршiв потрiбно пiдходити навпаки. Себто не з початку, а з кiнця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом i нiяким iншим…»

Отак Бухтик i йшов. Отак вiн i мiркував. I невiдомо, куди б зайшов, якби не стiна власного будинку.

Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, i сказав:

— Синку, мене непокоїть твiй вигляд. Ти геть змарнiв. Може, тобi треба трохи полежати в лiжку?