Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звідки мені розумітися? Я ж не змогла роздобути в поліції таку масничку. Правда, тітонько?

Але господиню займало інше: розв’язавши фуросікі, вона перебирала повернуті речі.

— Ого! І злодії тепер не те, що колись! Геть усе випрали і висушили. Ви тільки гляньте!

— Ти думаєш, що в поліції роздають маснички? Просто мені обридло чекати і я трохи прогулявся. Отоді й натрапив на цю штуку. Ти, звісно, нічого не тямиш, але це рідкісна річ.

— Навіть надто рідкісна. До речі, дядечку, де ви проходжались?

— Де ж, як не в районі Ніхондзуцумі? І в Йосіварі бродив. Що й казати, людна місцина. Ти бачила залізну браму в Йоосіварі? Мабуть, ні?

— Де вже мені бачити. З якої це речі я буду ходити в Йоосівару, туди, де живуть повії? Як же це вас, учителя, занесло в такий квартал? Правда, тітонько?

— Еге ж…О, тут, здається, не всі речі! Вони все вернули?

— Лише батат не вернули. Казали з’явитися до дев’ятої, а примусили чекати до одинадцятої. Де це таке видано? Нікуди не годиться японська поліція!

— Японська поліція не годиться»! А прогулюватися в Йосівара годиться? Якщо про це довідаються у школі, вас з роботи виженуть. Правда, тітонько?

— Авжеж… Слухайте, не вистачає підшивки на моєму обі. А я собі думаю: чого це не вистачає?

— Теж мені важниця — підшивка!… А що мені казати? Я півдня дорогоцінного змарнував, цілих три години мусив ждати.

Господар переодягнувся і, притулившись до хібаті, оглядав масничку. Господиня, хоч-не-хоч примирившись з утратою, складала принесені речі у шафу.

— Тітонько, кажуть, ніби ця масничка — рідкісна річ. Правда, вона огидна?

— Ви її в Йосіварі купили? Оце-то так!

- Яке там «oцe-то»? Ти ж нічого в тому не тямиш!

- За таким глечиком можна було б і не їздити в Йосівару. Їх усюди повнісінько.

- А от і нема! Таку річ не так-то легко знайти…

— Дядечку, ви — як ота статуя.

— Молода, а яка зухвала! Просто біда, який злющий язик у теперішніх гімназисток. Тобі не зашкодило б почитати «Правила поведінки учениць».

— Вам, дядечку, здається, не до вподоби страхування. А що гірше — гімназистки чи страхування.

— Чого б це мені страхування не подобалося? Без нього не обійдешся. Кожен, хто думає про своє майбутнє, повинен застрахуватися. А от гімназистки ні для чого непотрібні.

— Ну що ж, нехай і непотрібні. А ви хіба застрахувалися?.

- Наступного місяця застрахуюся.

- Напевне?

— Напевне.

— Навіщо воно вам здалося, оте страхування? Ви б краще за ті гроші щось купили. Правда, тітонько?

Тітка всміхнулася, а господар посуворішав.

— Ти нерозважна тому, що думаєш, нібито можна жити сто-двісті років. А от як розуму наберешся, то відчуєш, що страхування — річ необхідна. Обов’язково наступного місяця застрахуюся.

- Що ж, хай так і буде. Мабуть, таки вже краще страхуватися, як гроші є, ніж купувати мені парасольку. Того разу ви мені її просто накинули.