Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він не знав, що може встругнути такий нахаба, як мій господар, на додачу до ущипливих слів Мейтея. Найкраще якомога швидше нейтралізувати удар Мейтея і вибратися із скрутного становища. Судзукі-кун — не дурень. Він добре розуміє, що в наш час слід уникати відкритих конфліктів, що зайва суперечка — пережиток феодалізму. Мета людського життя — діяти, а не базікати. Якщо твої справи посуваються крок за кроком уперед, як ти прагнеш, мету життя досягнуто. А ще як досягнуто її без мук, клопоту й суперечки, то це по-райському. Завдяки цьому райському принципу Судзукі-кун багато чого досяг після університету, завдяки цій засаді носить золотий годинник. Нарешті, завдяки райському принципу він одержав важливе доручення від подружжя Канеди, майстерно привернув на свій бік Кусямі-куна і вже б, напевне, владнав справу, якби не привіяло волоцюгу Мейтея, який своїм виглядом збуджує підозру, що його психіку й вдачу не зміряєш простою людською міркою. А це вже бентежить Судзукі-куна. Райський принцип винайшов один панок в епоху Мейдзі, ввів у дію Судзукі Тодзюро-кун, а тепер через нього той самий Судзукі-кун не знає, на яку ступити.

— Ти нічого не знаєш, а тому спокійнісінько кажеш: «Може, не зовсім так…» Сьогодні у нас ввічлива, стримана розмова, але якби ти бачив, що тут було, коли прийшла власниця носа, то хоч би як була прихильна ваша вельможність до комерсантів, ти б, напевне, розгубився. Чи не так, Кусямі-кун? А пам’ятаєш, як ти з нею боровся?

— Однак вона, кажуть, ліпшої думки про мене, ніж про тебе.

— Ха-ха-ха, який ти самовпевнений! Недарма учні чи вчителі дражнять тебе «диким чаєм», не дають тобі ні хвилини спокою в гімназії. На що вже я людина з нестійкою волею і то не можу бути таким нахабним. Моє тобі шануваннячко.

— Про мене, хай базікають. От Сент-Бев [116], найвидатніший з критиків, давніх і сучасних, як викладач Паризького університету зажив собі такої поганої слави, що коли йшов на лекцію, мусив прихопити кинджала, щоб захиститися від студентів. От і Брюнетьєр [117], накидаючись в університеті на романи Золя…

— Але ж ти, здається, ще не професор університету, а тільки якийсь там учитель читання, а туди ж пнешся до великих людей. Це все одно, що малій рибчині порівнювати себе з китом. Та за такі порівняння тебе ще більше дражнитимуть.

— Помовчи! Я такий же вчений, як і Сент-Бев.

— Яка пиха! Все-таки небезпечно ходити з кинджалом, краще вже не наслідуй Сент-Бева. Якщо університетські професори носять кинджали, то вчителеві англійської мови досить і складаного ножика. Та оскільки холодну зброю носити ризиковано, ти б купив собі іграшкову пукавку та й ходив з нею за плечима. Симпатично виглядало б. Що ти на це скажеш, Судзукі-кун?

Судзукі-кун полегшено зітхнув — нарешті сім’ю Канади залишено у спокої.

— А ти такий же добродушний і веселий. От зустрівся з вами через десять років і здається мені, наче я вибрався з вузького завулка на широку рівнину. А от у нашому колі гав не лови. Завжди когось або чогось мусиш остерігатися. Оті вічні побоювання, страхи просто нестерпні. Як приємно щиро порозмовляти, не боячись, що тобі ногу підставлять! Та ще з товаришами давніх студентських років. Я радий, що несподівано зустрівся з Мейтей-куном. Але пробачте, у мене справи, мушу йти.

Як тільки Судзукі-кун підвівся, Мейтей і собі підхопився:

— І я піду. Мені треба на Ніхонбасі, спішу на засідання «Товариства оновлення театрального мистецтва». Нам, здається, по дорозі.

— Чудово. Трохи прогуляємось після стількох літ розлуки.

Обидва, взявшись за руки, вийшли надвір.

Розділ V

Докладно описати події, що відбулися протягом однієї доби, і все, до останнього рядка, прочитати — для цього потрібно щонайменше двадцять чотири години. Мушу признатися, що навіть мені, прихильникові реалістичного опису з натури, непосильні такі труднощі. Жаль бере, коли бачу, що в мене немає ні таланту, ні терпіння з усіма подробицями розповісти про дивовижні, варті якнайретельнішого фіксування й уваги, вчинки і чудернацькі висловлювання господаря. Жаль, але що вдієш. Хоч я і кіт, але й мені потрібен відпочинок. 3 відходом Судзукі-куна і Мейтей-куна сухий вітер ущух і несподівано стало тихо, як уночі зимою, коли з неба повільно спадають сніжинки. Господар своїм звичаєм замкнувся у кабінеті. Діти поснули. Господиня лежала за фусумою в кімнаті, що вікнами виходить на південь, і годувала груддю дворічну Менко-сан. Сонце по захмареному небу котилося до обрію, а знадвору до їдальні долітав виразний стукіт ґета нечастих перехожих. 3 пансіону в суміжному кварталі линули звуки флейти, що то затихали, то оживали, настирливо лізли у вуха, не даючи заснути. Надворі, видно, був туман. На вечерю мені вділили трохи рибної юшки, і живіт, перебравши до себе все, що вміщала черепашка морського вушка, вимагав спочинку. Якось я чув, начебто людям відоме таке поетичне явище, як котяча любов. Кажуть, напровесні бувають такі ночі, коли мої одноплеменці з цілого кварталу втрачають сон і гуляють до ранку. Щоправда, моя психіка ще не зазнавала такої метаморфози. Споконвіку любов — космічна життєва сила. Від бога Юпітера до черв’яка під землею чи капустянки усі віддаються коханню. Тож цілком природно, що ми, коти, відчуваємо на душі неспокій і радісну тривогу ночами, коли крізь завісу хмар просіюється місячне світло. Як заглянути в минуле, то мене теж сушило кохання до Мікеко. Ходить чутка, начебто й донька такого верховоди як Канеда, що вигадав оту свою тригонометрію, запалала любов’ю до Канґецу-куна. Я навіть і думки не маю насміхатися з того шаленства, яке охоплює котів і кішок усього світу розкішної весняної ночі, і зневажливо прозивати його гріхопадінням. На жаль, хоч скільки б спокушали мене, я не охочий до таких розваг. Зараз мені хочеться одного — відпочинку. Яка може бути любов, коли тебе хилить на сон. Я неквапливо вилізаю на край дитячої постелі й засинаю…

Раптом я розплющую очі і бачу: господар непомітно перебрався з кабінету до спальні і шугнув під ковдру поряд з господинею. У нього звичка на сон обов’язково прихопити з кабінету книжечку, написану чужою мовою. Однак, лігши спати, він ще не прочитав і двох сторінок. Іноді просто кладе її під голову. Якщо ти її не читаєш, то навіщо носити? Але господар господарем, і ніякі глузування господині тут не поможуть. Не раз вона його просить: «Та перестань», — він і слухати не хоче. Щодня завдає собі зайвого клопоту: приносить книжку, якої ніколи не читає. Інколи він перебирає міру і приносить аж кілька книжок. А недавно кілька вечорів підряд приходив у спальню з грубезним словником Вебстера під пахвою. Мабуть, це хвороба. Як деякі розпещені люди не можуть заснути, не наслухавшись булькоту води в чайнику роботи майстерні Рюбундо, схожого на шум вітру в сосновому вітті, так і господаря не здолає сон, якщо в головах не лежатиме книжка. Виходить, книжка для господаря не розвага, а снодійний засіб. Друковане снотворне.

«Напевне, і сьогодні щось приніс». Я заглянув. Поруч господаря, чіпляючись за кінчик його вусів, лежить напірозгорнута тонка, в червоній обкладинці, книжечка. Судячи з того, що великий палець лівої руки закладений між сторінками, можна дійти висновку, що господар виявив гідну похвали витримку і, здається, прочитав кілька рядків. Обік червоної книжечки, як звичайно, виблискує холодним, чужим весняній порі світлом кишеньковий нікельований годинник.

Господиня відсунула від себе маля і голосно хропе, широко розтуливши рота. Голова її сповзла з подушки. Взагалі я вважаю, що найгидкіше у людини — це спати з розтуленим ротом. Кіт, приміром, ніколи в житті так не осоромиться. Споконвіку ротом видають звуки, носом вдихають і видихають. Однак, чимдалі на північ люди лінивіші й, заощаджуючи сили, намагаються якнайменше відкривати рота, а тому гугнявлять. Та найогидніше, коли носа закладе і доводиться дихати ротом. Передусім небезпечно: а ну як із стелі впаде мишачий послід.

Я окинув поглядом дітей: вони сплять так само бридко, як і батьки. Найстарша — Тонко — немов стверджуючи своє старшинство, відкинула праву руку на вухо молодшої сестри. Молодша — Сунко — теж не залишилася у боргу, одну ногу закинула на живіт старшій. У таких неприродних позах, розлігшись упоперек одна до одної, обоє міцно сплять, не виказуючи жодного невдоволення.

Навіть лампа весною світить інакше. Її вогник чарівно поблискує, немов жаліючи, що за тою простою і вкрай непоетичною картиною ніхто не бачить чудової місячної ночі.

«Цікаво, котра година?» — Я оглянувся. Навколо стояла мертва тиша, порушувана хіба що цоканням стінного годинника, хропінням господині й віддаленим скреготом служниці. Ця жінка завжди заперечує, що вона вночі скрегоче зубами. А тільки їй про це нагадують, вона вперто заявляє: «Змалечку я ні разу не скригнула зубами. Це я добре пам’ятаю». Замість сказати: «Більше не буду» або «Вибачте, будь ласка», знай тількиповторює: «Такого собі не пригадую». Зрештою, як вона може пригадати, коли свої штуки витіває уві сні. Та біда в тому, що факти існують незалежно від того, пам’ятають про них чи ні. Трапляються у світі люди, що чинять зло, а мають себе мало не за святих. Їх самовпевнена невинність — похвальна річ, але, на жаль, вона не рятує іншого від неприємностей. Гадаю, цих леді, і джентльменів, й нашу служницю з ними слід віднести до одної категорії… Здається, вже дуже пізно.

У віконницю на кухні щось двічі cтyкнуло: «Тук, тук». Що ж це таке? Сьогодні наче й ніхто не збирався приходити. Напевне, миші. Коли так, то нехай побешкетують уволю. Я вирішив їх не ловити… Знову «тук, тук». Ні, навряд чи це миші. А якщо й миші, то надто обережні. Миші в оселі господаря, як і учні гімназії, де він викладає, день і ніч до нестями вправляються у збиткуванні та пустощах; та компанія вважає своїм покликанням перебивати сон моєму бідолашному господареві, тож не віриться, що вона така сором’язлива. Ні, на цей раз це таки не миші. Як порівняти з мишами, які оце недавно ввірвалися до спальні, вкусили господаря за кінчик і так короткого носа і з переможним пискотнею відступили, то заброда надто боязливий. Ні, напевне це не миші. Зненацька почулося, як хтось смикає віконниці і водночас повільно розсуває нижню половину сьодзі. Справді-таки, це не миші. Людина! Серед темної ночі, без дозволу, при зачинених дверях Мейтей-сенсей або Судзукі-кун не вдиратимуться. Може, це той славнозвісний злодійкуватий святий відлюдник? Якщо так, то треба якнайскоріше глянути на його благочестиве лице. Ось уже, здається, святий відлюдник пробрався через задвіркові двері j ступив два кроки в кухню, але раптом на третьому, видно, перечепився за ляду погреба, — і нічну тишу порушив страшенний гуркіт. Шерсть на мені настовбурчилась. Наче її хтось настовбурчив щіткою для чобіт. Хвильку було тихо. Я зиркнув на господиню — як і раніше, вона самовіддано вдихала атмосферу спокою широко роззявленим ротом. Господареві, мабуть, приснився великий палець, затиснутий між сторінками червоної книжечки. Незабаром я почув, як на кухні чиркнув сірник. Отже, святий відлюдник не бачить у нічній пітьмі, як я. Кухня у нас поганенька і йому, очевидно, не з руки.

Я сидів, зіщулившись, і міркував, чи святий відлюдник з’явиться у їдальні, чи зверне ліворуч і через ґанок попростує до кабінету. Заскрипіла фусума, і хода долинула вже з веранди. Святий відлюдник подався таки до кабінету. Знову навколо все завмерло.

Я нарешті доміркувався, що не завадило б якнайшвидше розбудити господарів дому. Але як же це зробити? Недоладні думки шалено крутилися, як колесо водяного млина, але чогось путнього на голову не наверталося. «Може, посмикати зубами за край ковдри?» — подумав я. Кілька разів сіпнув — жодного наслідку. Може, потерти холодним носом об щоку господаря? Але тільки-но я наблизився до його обличчя, як сонний господар різко простяг руку і болісним ляпанцем по писку віджбурнув мене. Ніс у котів — найдошкульніше місце. Мені було дуже боляче. Тепер, щоб розбуркати господарів, нічого не залишалось, як двічі нявкнути. Але що це? Саме в ту мить у горлі застряг якийсь клубок і я не міг навіть звести голосу. Нарешті після довгого вагання я нявкнув, але так тихо, що аж сам здивувався. Поки я впевнювався, що мій дорогоцінний господар і не збирається прокидатися зі сну, почулася хода святого відлюдника. Він переходив сюди по веранді. «Ось він уже тут, уже нема чого старатися»,- махнув я на все лапою і, заховавшись між фусумою й вербовим кошиком, взявся нишком стежити за дальшим перебігом подій.

Перед дверима спальні хода святого відлюдника несподівано стихла. Затамувавши подих, я нетерпляче ждав, що буде далі. Вже згодом я подумав, що було б непогано, якби під час полювання на мишей я мав такий душевний стан, як оце тепер. Від напруження я мало не луснув. Я щиро вдячний святому відлюдникові за те, що завдяки йому на мене найшло рідкісне прозріння. Нараз папір коло третьої поперечки на сьодзі потемнів, наче на нього впали краплі дощу, і на його тлі поступово вималювалася пурпурова тінь. У ту ж мить папір на сьодзі розірвався, з отвору висунувся червоний язик і за хвилю зник. Натомість по той бік отвору щось зблиснуло. Безперечно, то було око відлюдника. Дивна річ, я відчув, що те око, ковзнувши неуважно по кімнаті, втупилося у мене під кошиком. Лише на мить затримався той злісний погляд на мені, а наскільки вкоротив мені життя! Коли вже не стало терпцю довше чекати і я вирішив вискочити з-за кошика, сьодзі до спальні з легким скрипом розсунулись і довгожданий святий відлюдник явився перед мої очі.

За час своєї розповіді я матиму честь познайомити вас з цим несподіваним і рідкісним гостем — святим відлюдником — злодієм, але передусім я хотів би викласти перед вами деякі свої погляди. Прошу уваги. Стародавніх богів шанують за всезнання і всемогутність. Особливо Бога християнського, якого навіть тепер, у двадцятому столітті, наділяють ореолом всезнаючого і всемогутнього. Однак всезнання і всемогутність у розумінні людини пересічної часто обертається у звичайнісіньке неуцтво і безсилля. Очевидно, це парадокс. І головне: від початку світу я перший відкрив цей парадокс. Коли я думаю про це, в мені зароджується честолюбна думка, що я кіт неабиякий; зараз я хочу викласти свої аргументи і будь-що втовкмачити в ваші голови, чванливі люди, що котами не можна гребувати. Кажуть, начебто всесвіт створив Бог. Тоді людина — теж творіння Боже. У так званій Біблії про це начебто ясно написано. Так от, одне спостереження над собою протягом багатьох тисячоліть викликає у людей подив, а водночас дедалі більше схиляє до віри у всезнання і всемогутність Бога. Ось у чому воно полягає: людей на світі сила-силенна, обличчя у всіх різні, ви не знайдете серед них двох схожих. Але ж кожне обличчя складається з певних елементів більш-менш однакового розміру. Іншими словами, незважаючи на те, що всі обличчя виготовлені з одного матеріалу, з одної основи, ви щоразу бачите перед собою інший наслідок. Як подумаю, що з такого простого матеріалу витворено стільки різноманітних облич, не можу стримати захоплення майстерністю творця. Треба мати небуденну творчу уяву, щоб виліпити таке розмаїття облич. Якщо взяти до уваги, що навіть найвизначніші художники світу, вкладаючи всю енергію в улюблену працю, не змогли створити більше, ніж дванадцять-тринадцять типів облич, то мимоволі здивуєтеся винахідливості Бога, який узявся одним махом ліпити людей. Це така небувала, неможлива у людському суспільстві майстерність, що її можна назвати всемогутньою. Саме тому люди схиляються перед Богом. Ясна річ, з людського погляду таке схиляння цілком виправдане. Однак, якщо виходити з котячих позицій, то цей же факт можна розглядати як свідчення Божого безсилля. Гадаю, Бога можна вважати якщо не зовсім безсильним, то в кожному разі не сильнішим за людину. Кажуть, що Бог створив стільки облич, скільки й людей, однак незрозуміло, чи це розмаїття наслідок заздалегідь продуманого плану чи, може, він задумав виліпити кота й ополоник на один копил, але зазнав невдачі і довів справу до такого безладу. Різноманітність людських облич можна вважати пам’яткою про успіх, досягнутий Богом, але водночас вона, мабуть, свідчення Божого краху. Певна річ, тут можна розводитись про всемогутність, але ніщо не заважає назвати це безсиллям. Шкода, що очі в людей лежать в одній площині і не можуть дивитися одночасно вліво і вправо, а тому в Їхньому полі зору тільки половина предметів. Але на запаморочених, збитих з пантелику Богом людей не сходить прозріння; вони не хочуть помічати навіть очевидних фактів, доступних спостереженню в будь-яку пору дня і ночі, якщо тільки глянути під іншим кутом зору!.як важко при виготовленні чогось добитися різноманітності, так само нелегко досягти цілковитого повторення. Рафаель, напевне, розгубився б, якби йому замовили два однакових портрети Богородиці або ж вимагали намалювати двох зовсім схожих Мадонни. Ні, мабуть, таки важче намалювати дві однакові речі. Можливо, краще було б просити Кобо Дайсі [118] змінити манеру письма, ніж написати ієрогліфи «небо» і «море» так само, як учора. Що ж до навчання людської мови, то воно цілком опирається на принципи наслідування. Коли від своїх матерів, няньок діти засвоюють потрібні в житті слова, у них одна честолюбна мета — якнайточніше відтворити почуте. Як тільки можуть наслідують дорослих. На протязі десяти-двадцяти років у мові, що складена на основі наслідування, природно, виникають фонетичні зміни, які засвідчують, що люди не здатні до абсолютного копіювання. Що ж, справжнє наслідування — річ непроста. Так от, Бог справді довів би свою всемогутність, якби натворив людей з однаковими обличчями, як машкари, випалені одним тавром; а те, що він пустив по світу людей з найдивовижнішими, — яке хочеш, таке й маєш, — обличчями, поробив людей до запаморочення різними, тільки зроджує думку про його безсилля.

Я вже геть забув, з якої це причини я пустився у такі розумування. Якщо навіть люди мають звичку забувати, про що вже мовилось, то на таку котячу ваду й поготів можна дивитися крізь пальці. В усякому разі, коли я зиркнув на святого відлюдника-злодія:, що розсунув сьодзі і постав на порозі, на мене наринули вище згадувані почуття. Чому наринули?… Питаєте, чому? Стривайте, треба ще раз подумати… Ага, ось чому. Як тільки я вздрів обличчя святого відлюдника, що ставперед мої очі, воно… Хоч я завжди сумнівався у всемогутності Божій, але це обличчя вирізнялося однією особливістю, достатньою умить розвіяти мої сумніви. Ось у чому вона полягала: злодій напрочуд скидався на любого мені красеня Мідзусіма Кaнґецу-куна. Звісно, я не спілкуюся зі злодіями, але, наслухавшись про їхні безчинства, не раз силкувався намалювати в уяві образ злодія. Я чомусь вирішив, що і нього неодмінно муснть бути короткий, плескатий ніс, очі завбільшки з мідяк, а волосся на голові їжакувате. Та на уяву покладатися не можна — те, що я побачив, відрізнялося від мого уявлення про злодія, як небо від землі. Той святий відлюдник був витончений, елегантний злодій — стрункий, з прямими, як шнурочок, бровами. Йому можна було дати років двадцять шість — двадцять сім, навіть у цьому він повторював Канґецу-куна. Якщо Бог зумів створити хоч два таких подібних обличчя, то вже не годиться вважати його безсилим. По правді я навіть подумав, що Канґецу-кун зсунувся з глузду, а тому примчав до нас серед темної ночі. І тільки тому, що в заблуди під носом не чорніли вуса, я зметикував, що маю справу з цілком іншою людиною. У Канґецу-куна вродливе строге обличчя, виліплене так старанно, що воно змогло причарувати панночку Томіко з дому Канеди, ту саму, якій Мейтей дав прізвисько «ходяча марка». Однак і цей святий відлюдник не поступиться перед Канґецу-куном своєю фізіономією, коли йдеться про вплив на цю жінку. Якщо Канедова донька вклепалася в Канґецу-куна з першого погляду, то не закохатися до нестями в цього пана злодія — просто злочин. І не лише злочин, але й суперечить логіці. Така здібна, тямовита, здатна хапати на льоту, вона б це напевне зрозуміла і сама: якби замість Канґецу-куна їй запропонували цього злодія, вона б полюбила його усім серцем і жила б з ним у мирі й цілковитій злагоді. Поки живий і здоровий оцей злодій, панночці нічого журитися, що, крий Боже, Канґецу-кун підпаде під намову таких як Мейтей і таке вдале одруження зійде нанівець. Визначивши уявою май: бутнє Томіко, я облишив про неї турбуватися. Поки на світі існує пан злодій, щастя Томіко в безпеці.

Святий відлюдник під пахвою щось тримав. Ба, та це ж стара ковдра, яку недавно господар закинув у кабінет. Щойно відлюдник у куртці, оперезаній сірувато-голубим поясом, з голими до колін блідими ногами ступив на мату, господар, якому снилося, наче його вкусила червона книжечка, перевернувся на другий бік і голосно промовив: «Канґецу». Святий відлюдник пустив з рук ковдру і сахнувся назад. На тлі сьодзі я навіть помітив, як тряслися жижки його дебелих ніг. Господар, щось мурмочучи, відшпурнув червону книжку й заходився несамовито, як коростявий, чухати нігтями брудну руку. Невдовзі його голова скотилася з подушки, і він заспокоївся. Видно, господар проказав «Канґецу» підсвідомо, уві сні. Хвилину святий відлюдник постояв, дослухаючись~ що відбувається у спальні, а пересвідчившись, що господарі безтурботно сплять, зновуступив одиією ногою на мату. Цього разу господар непромовив K «аигецу», і святий відлюдник обома ногами ступив у спальню. Тінь його навпіл ділила кімнату завбільшки шість татамі [119], щедро освічену новорічним ліхтарем. Половина стіни, під якою стояв кошик і сидів я, була зовсім чорна. Я оглянувся і побачив, що невиразна тінь голови відлюдника пливе на висоті двох третин стіни. Якщо судити з силуету, то навіть у красеня чудернацький вигляд — ніби перевертень з головою одуда. Святий відлюдник глянув на сонну господиню і чомусь усміхнувся. На мій подив, усмішка була точнісінько, як у Канґецу.

У головах господині, наче яка скарбничка, стояла невелика, збита цвяхами коробка. Це був батат, який привіз і подарував господарям Татара Сампей-кун, вернувшись нещодавно з рідного містечка Карацу в провінції Хідзен. Незвичайна річ — прикрашати свою постіль бататом, але господиня така убога на розум, що навіть рафінований цукор, призначений для готування присмак, кладе в комод. Тож ніхто не подивується, якщо вона нанесе у спальню не тільки батату, але й квашеної редьки. Та святий відлюдник не Бог і не знає, що вона за жінка, отже, цілком слушно зміркував: якщо вони поставили коробку якнайближче до себе, значить, там зберігають коштовності. Відлюдник підняв коробку й одразу ж зрадів: коробка й справді виявилася досить таки важкою. «Невже поцупить батат? Такий красень, а краде батат?»- подумав я і мало не розсміявся. Але стримався, адже подавати голос зараз було небезпечно.

[116] Сент-Бев Шарль Огюстен (1804–1869) — французький критик і письменник

[117] Брюнет’єр Фердинанд (1849–1906) — французький критик і літературознавец

[118] Кобо Дайсі — посмертне ім’я Кукая (774–835), засновника буддійської секти Сінґон

[119] Площу кімнат в Японії міряють кількістю стандартних, завбільшки 1,5 кв.м., татамі — мати з рисової соломи