Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У такому разі я пораджу Канґецу, коли навідається, писати докторську дисертацію. Але передусім треба з’ясувати, чи він має намір одружитися з дочкою Канеди.

— З’ясувати? Послухай, якщо так незграбно робити, то діла нам не довести до ладу. Найпевніше — під час звичайної розмови вивідати, що в нього на серці.

— Вивідати?

— Ну, може, я трохи загрубо висловився… Я хотів сказати — поговорити. А з розмови все випливе.

— Може, й випливе, та я от розумію лише те, що мені відверто скажуть.

— Не розумієш — і не треба. Не гаразд, коли такі, як Мейтей, пхають носа в чужі справи й тільки шкодять. Якщо вже не можеш дати Канґецу-кунові доброї поради, то хоч не заважай, це ж його особиста справа… Ні, я не тебе маю на увазі, а Мейтей-куна. Такому як потрапиш на язик, то начувайся.

Судзукі-кун ганив начебто Мейтея, а насправді мав на увазі господаря. Та несподівано, ніби на підтвердження приказки: «Про вовка помовка, а вовк у хаті», разом з поривом весняного вітру, як завжди, через задвір’я до кімнати влетів Мейтей-кун.

— О, в тебе рідкісний гість! До таких, як я, непроханих зайд, Кусямі часто неуважний. До нього не слід приходити частіше, ніж раз на десять років. Цього разу й солодощі кращі, ніж звичайно, — Мейтей безцеремоино напxав у рот пастили. Судзукі-кун сидів ні в сих нів тих, господар посміхався, а Мейтей без упину плямкав губами. Поглядаючи з веранди на те видовище, я дійшов внсновку, що пантоміма — річ цілком здійспенна. Якщо ченці секти Дзен дискутують без слів, обмінюючись думками на віддалі, то чом же ця мовчазна сцена — не сеанс телепатії? Щоправда, надто короткий, але зате який виразник і насичений.

— Я оце недавно подумав, чи ти на все життя забився у провінційну глушину. Аж раптом ти вернувся. Непогано жити довго. Яких тільки щасливих зустрічей не матимеш! Як от з тобою. — Мейтей-кун обходився з Судзукі-куном не менш зухвало, як і з господарем. Зустрінуться приятелі через десять років — ніяковіють, навіть якщо їм доводилося жити під одним дахом і їсти з одного казана. Та не таким удався Мейтей-кун. Ніяк не доберу, з чого б це: з великого розуму чи недоумства?

— Помиляєшся. Я не такий дурник, як ти гадаєш. — Хоч Судзукі-кун і не образився, але помітно непокоївся і нервово перебирав пальцями срібний ланцюжок.

— Ти приїхав на електричці? — несподіваио задав дивне питання господар.

— Ви що, думаєте, я зайшов, щоб з мене глузували? Хоч ви маєте мене за провінціала… все-таки в мене шістдесят акцій акціонерного товариства міских трамвайних ліній.

— Оце так! А в мене їх було вісімсот вісімдесят вісім з половиною, однак зосталася тільки половина, бо решту, здається, міль сточила. Шкода, що ти раніше не приїхав у Токіо, я б тобі був віддав тих десять, яких тоді вона ще не пожерла.

— А тобі, бачу, й зараз пальця в рот не клади. Але жарти жартами, а тримати акції — вигідно, щороку їхня вартість зростає.

— Авжеж, навіть з половини через тисячу років я так розбагатію, що доведеться для добра будувати три комори. Ми з тобою люди сучасиі, заповзятливі — маху не дамо в такому ділі. От лише жаль таких, як Кусямі. Вони думають, що акція — начебто побратим редьки [111], - проказав Мейтей і, взявши ще одну пастилу, глянув на господаря. А той і собі, заразившись Мейтеєвим апетитом, потягся до тарілки, — адже все позитивне на світі має право на наслідування.

— Та годі з тими акціями. Мені от хотілося провезти Соросакі на трамваї хоч один раз, — сказав господар, здивовано роздивляючись сліди зубів на пастилі.

— Якби Соросакі сів на трамвай, то завжди доїжджав би до кінцевої зупинки Сінаґава. Нехай краще зостається той Теннен Кодзі викарбуваним на давилі для бочки з квашеною редькою — так спокійніше.

— Кажуть, начебто Соросакі вмер. Шкода. Така світла голова і на тобі… Який жаль, — проказав Судзукі-кун.

— Голова то в нього була світла, — підхопив Мейтей, — але готував їжу кепсько. Коли він чергував, я завжди виходив з дому і перебивався на гречаній локшині.

— Справді, рис у Соросакі завжди відгонив горілим, а всередині був недоварений. Це добре запам’яталося мені. Крім того, давав нам приправу з сирого тофу [112], такого холодного, що в рот не візьмеш, — Судзукі-кун викликав у пам’яті невдоволення десятирічної давності.

— Відтоді Кусямі й Соросакікі стали неролийвода, щовечора ходили разом їсти со. лодку юшку з червоною квасолею. Кусямі за це тяжко поплатився — тепер у нього хро. нічне нетравлення шлунка. Правду казати, Кусямі мав би конати раніше за Соросакіі, адже він напихався квасолею як ніхто інший.

— Дивна логіка! Ти б ліпше разповів, як щовечора ти ходив з бамбуковою рапірою на цвинтар за нашою оселею й вистукував по надгробках, аж поки тебе не заскочив чернець та не дав прочуханки. Куди там мені з червоною квасолею, — не бажаючи здаватися, госпо. дар виказав давні Мейтеєві грішки.

— Ха-ха-ха, твоя правда. Чернець сказав: «Перестань стукати по головах покійників, не заважай їм спати вічним сном». Та що таке я з тією рапірою у порівнянні зі сердитим Судзукі-генералом. Йому заманулось боротися з надгробками вручну, здається, штуки три повалив.

— Чернець тоді не на жарт розгнівався. «Негайно,- каже, — постав на місце». — «Почекайте, поки робітників найму». А він мені: «Ніяких робітників. Як не піднімеш і тим самим не покаєшся, то образиш душі померлих».

— Нічого й казати, виглядав ти жалюгідно. Наче тепер бачу, як ти в самій сорочці й фундосі [113] борсаєшся в калюжі…

— Як ти міг усе це спокійно малювати з натури! Мене важко розсердити, але тоді я аж вилаявся: «От нахаба!» Мені з пам’яті не вихо. дить, як ти намагався виправдатись. А ти вже забув?

— Ти мені скажи, хто може згадати через десять років свої відмовки? Пам’ятаю тільки, що на тому надгробку був викарбований напис: «Тут спочиває великий праведник Кокаку, епоха Ан’ей [114], 5-й рік дракона, січень». То був пpекрасний надгробок у старовинному стилі. Я навіть хотів його вкрасти, як переїздив на нову квартиру. Повірте, той надгробок у готичному стилі відповідає усім вимогам естетики, — Мейтеєві знову закортіло блиснути знанням.

— Воно то так, але яку ти знайшов відмовку… Ось що ти спокійнісінько заявив: «Я маю намір присвятити життя вивченню естетики, а тому повинен збирати матеріал для майбутніх. студій, змальовувати якнайбільше цікавих фактів і подій з життя природи та людей. Зітхати «ой нещасний», «ой бідолаха», видаючи свої особисті почуття, не личить людииі, так щиро відданій науці, як я. Я теж подумав, що ти стрaшенно черства людина, і брудними руками розірвав на клапті свій альбом.

— Відтоді заглух і більше не проявлявся мій великонадійний талант художника. То ти завдав йому смертельного удару. І я затаїв зло проти тебе.

— Не задурюй мені голови. То я злий на тебе.

[111] В японській мові «акція» і «редька» — омоніми

[112] Тофу — м’який соєвий сир

[113] Фундосі — чоловіча настегнова пов’язка

[114] Епоха Ан’ей — 1772–1781 рр.