Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні.

— Двоє?

— Ні.

— Ще більше? Троє?

— Авжеж, троє. І хто зна, скільки ще буде.

— Ти, бачу, такий же безтурботний, як і колись. Скільки найстаршому? Мабуть, чимало.

— Точно не скажу, але десь шість чи сім…

— Хе-хе-хе, ну й живеться тим безтурботним учителям! Шкода, що й я не став учителем.

— 3а три дні обридло б.

— Невже? Чим же тобі кепсько? Живеш як у раю, без клопоту, вільного часу досхочу, можеш віддатися улюбленій справі. Чого тобі не вистачає? Комерсантом теж не погано, але не таким, як оце я. Як уже бути комерсантом, то великим. Бо, коли пасеш задніх, виходить по-дурному: то мусиш до когось підлещуватися, то ходити на бенкети й пити саке, яке на душу не йде.

— Ще з шкільної лави я не зношу ділових людей. Заради грошей вони на все здатні. Недарма їх колись називали гендлярами, — просторікував господар, немов забувши, що перед ним комерсант.

— Ну, може, занадто різко… Згоден — у них є щось огидне, але ж кожному ясно, що без певного ризику грошей не доскочиш… Однак гроші — хитра штука… Я оце був в одного комерсанта, то він каже: «Хто хоче збити грошенят, тому не обійтися без тригонометрії. Мусить розібратися у трикутнику почуттів: викинути з голови почуття обов’язку, милосердя і сорому». Правда, цікава тригонометрія? Ха-ха-ха.

— Який це дурень таке сказав?

— Не дурень, а розумна людина, відомий у діловому світі комерсант. Ти, мабуть, його знаєш. Він мешкає поблизу, в завулку.

— Канеда? Теж мені цабе…

— Ну, чого ти сердишся? Я ж пожартував: мовляв, не робитимеш так, то в кишені вітер гулятиме. Хіба ж можна сприймати жарти всерйоз?

— Гаразд, нехай ота тригонометрія — жарт. А що ти скажеш про ніс пані Канеди. Коли ти до них заходив, то, напевне, звернув на нього увагу.

— Ти про його дружину? Дуже приязна жінка.

— Ніс, ніс! Я маю на увазі її здоровецький ніс. Я навіть склав про нього епіграму.

— А що це таке, епіграма?

— Епіграма? О, та ти зовсім відстав.

— Гаразд, гаразд. Та й чи до літератури таким зайнятим, як я, людям.

— А ти знаєш, який був ніс у Карла Великого?

— Ха-ха. ха! Таке скажеш. Звідки ж мені знати.

— Підлеглі дали Веллінгтонові прізвисько Ніс. Тобі це відомо?

— Та що з тобою? Навіщо тобі здалися ті носи? Хіба не все одно, які вони?

— Певно, що ні. Ти про Паскаля знаєш?

— Чого ти причепився зі своїм «знаєш, знаєш»? Наче я прийшов до тебе складати іспит. То що ж зробив той Паскаль?

— Він сказав ось що.

— Що?