Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Еге, — промимрила господиня, не відкладаючи шитва. Видно, розкриття таємниці її анітрохи не лякало. Оце-то зразкова, вільна від забобонів жінка!

— Вона у тебе була й до одруження чи з’явилася вже після заміжжя? — спитав господар. «Якщо до одруження, значить, мене обдурили», — додав подумки, але вголос не сказав.

— Не пам’ятаю, коли. Що ж тут страшного — лисина? — Господиня втямила, що треба вдатися до хитрощів.

— «Що тут страшного?» Хіба тобі байдуже, яка в тебе голова? — господар починав дратуватися.

— Тому й не страшно, що моя, — сказала господиня і, схаменувшись, повела правою рукою по лисині. — Ти диви, яка велика, а я й не догадувалася.

Видно, господиня аж тепер помітила, що лисина побільшала.

— Якщо зав’язувати волосся вузлом, то шкіру зводить. Так і полисіти недовго, — боронилася господиня.

— Як лисітимеш так і далі, то в сорок років у тебе буде не голова, а металевий чайник. То, напевне, якась хвороба. Та ще, хай Бог криє, й заразна. Сьогодні ж звернися до Амакі-сана, — проказав господар, погладжуючи свою голову.

— От ви про інших говорите, а в самих у носі сиве волосся. Якщо вже лисина заразна, то сиве волосся й поготів, — напосідала господиня.

— Не біда, що сиве волосся з носа виглядає, а от лисина… А особливо в молодиці. Ото вже потвора!

— Потвора, то не треба було брати мене! Ви женилися з власної охоти, ніхто вас не силував, а тепер, бач, «потвора»!

— Бо не знав! Аж до сьогодні анічогісінько не знав. Якщо так пишаєшся своєю лисиною, то чого не показала мені ще нареченою?

— Що за нісенітниця! Де ж це видано, щоб нареченій перевіряли голову перед одруженням?

— Та Бог з нею, тою лисиною. Її ще можна стерпіти. А от зростом ти не вийшла. Аж дивитися сором.

— А хіба відразу не видно, якого зросту людина. Ви ж від самого початку знали, що я невисока, а все-таки попросили моєї руки.

— Ну, знав, звісно, знав. Але думав, що підростеш.

— Хто ж у двадцять років росте?… Не морочте голови. — Відклавши безрукавку, господиня різко повернулася до чоловіка. Увесь її гнівний вигляд наче про мовляв: «Побачимо, яка буде відповідь. Я свого не попущу».

— Нема такого закону, щоб у двадцять років людина не росла. Думав, підростеш, якщо тебе годувати як слід, — поважно міркував господар. Зненацька задзеленчав дзвінок на ґанку і хтось гучно спитав: «Дозвольте?» По грициках на даху Судзукі-кун, певно, розшукав лігво сонного дракона Кусямі-сенсея.

Відклавши сварку на майбутнє, господиня схопила шитво й зникла у вітальні. Господар згорнув свою сіру ковдру і вкинув у кабінет. Незабаром служниця принесла візитку картку. Господар глянув і здивувався. Сказав: «Проведи гостя до мене», — а сам з карткою подався в туалет. Ніяк не доберу, навіщо він поспішив туди, та ще й з візитною карткою Судзукі Тодзюро-куна. В кожному разі найбільше перепало візитній картці, якій довелося супроводжувати мого господаря у таке сморідне місце.

Служниця підсунула ситцевий дзабутон до токонома, мовила гостеві: «Будь ласка, сюди», — і вийшла. Судзукі-кун обвів поглядом кімнату. Оглянувши в токонома копію картини Му Аня [110] «Весна», намилувавшись вишневою галузкою у дешевій зеленкувато-блакитній порцеляновій вазочці, він раптом скинув оком на підсунутий йому дзабутон і помітив, що там уже розлігся кіт. Зайве, мабуть, казати, що то був я. Хвилину в душі Судзукі-куна кипіло, чого, проте, годі було прочитати на його обличчі. Безперечно, дзабутон запропонували Судзукі-кунові, але не встиг він опам’ятатися, як якась істота безцеремонно вмостилася на ньому. То було перше, що порушило душевну рівновагу Судзукі-куна. Одна річ, якби дзабутон запропонували і він лежав незайнятий. Тоді, може, щоб підкреслити свою скромність, Судзукі-кун очікував би господаря, сидячи на твердій маті. Та ще хто розташувався на дзабутоні, призначеному для нього? Якби то була людина, ще можна б стерпіти, а котові — нізащо. Котяче нахабство зовсім зіпсувало гостеві настрій. То була друга обставина, яка порушила душевну рівновагу Судзукі-куна. Врешті-решт своєю поведінкою кіт нервував його. Замість виправити помилку при появі гостя, кіт гордовито розлігся на дзабутоні, на якого не мав жодного права, і, кліпаючи круглими неприязними очима, мало не питав: «А ти хто такий?» То була третя обставина, яка порушила душевну рівновагу Судзукі-куна. Якщо я тобі не до вподоби, то вхопи мене за карк і стягни. Але Судзукі-кyн не з таких — він тільки мовчки глипав на мене. Аж не віриться, що така пишна особа, як людина, та побоялася кота й не дала волю рукам. Чому ж тоді Судзукі-кун не зігнав на мені своєї злості й не покарав? Гадаю, причиною тому — виняткове почуття гідності, яке не дозволяє йому, як окремому індивіду, зійти до цього. Коли мірятися силою, то зі мною легко впорається і мала дитина. Але якщо виходити з міркувань престижу, то навіть Судзукі-кунові, - правій руці Канеди-куна, - несила що-небудь удіяти з нахабним котом, який сидить собі на дзабутоні наче котячий божок. Хоч би поблизу й нікого не було, все одно заводитися з котом — тільки ганьбити звання людини. Зрештою, у двобої з котом з’ясовувати силою, чия правда — на таке здатна лише дитина. Смішно, якби до цього вдалася доросла людина. Краще вже деякі незручності, ніж ганьба. Однак, чим довше Судзукі-кун терпів, тнм ненависніше позирав на мене. А я тішився, дивлячись на його невдоволену фізіономію, і ледве стримувався, щоб не пирснути зі сміху. .

Поки ми з Судзукі-куном грали цю пантоміму, госпІодар, обсмикуючи на собі одяг, устиг вернутися до кімнатн і, з подивом вигукнувши: «Ти ба!» — сісти. Оскільки, за візитною карткою у руках господаря і слід загув, можна було здогадатися, що ім’я Судзукі Тодзюро-куна запроторено на довічне заслання у смердюче місце. Не встиг я і подумати: «Ох, яке лихо спіткало візитку картку!», як господар ухопив мене за загривок і з вигуком «о, стонадцять чортів!» вижбурнув на веранду.

— Бери, сідай. Аж не віриться. Коли це ти прибув до Токіо? — Господар запропонував дзабутон своєму давньому товаришеві. Судзукі-кун перевернув дзабутон і лише тоді сів.

— Багато роботи, тому й не давав про себе знати. Річ у тому, що недавно мене перевели в Токіо, у головну контору…

— От і чудово, ми з тобою давненько не бачилися. Якщо не помиляюсь відтоді, як ти поїхав у провінцію.

— Так, скоро десять pоків. Мені, звичайно, доводилось наїздом бувати в Токіо, але все у справах, то ти вже пробач, що не заглянув, не сердься. Фірма — це не гімназія, тут не відпочинеш.

— А ти перемінився за ці роки, — промовив господар, оглянувши гостя від ніг до голови.

Судзукі-кун зачісував волосся на проділ, одягав костюм англійського крою з модною краваткою, на грудях виблискував срібний ланцюжок. Хто б повірив, що це колишній приятель Кусямі-куна!

— Тепер, бач, доводиться начіпляти отакі штуки, — .Судзукі-кун не витерпів, щоб не похвалитися срібним ланцюжком.

— Справжнє срібло? — поцікавився господар.

— Ще б пак, вісімнадцятої проби, — всміхнувся гість. — А ти теж постарів. Напевне, й діти є. Одне?

[110] Му Ань (1611–1684) — китайський монах, який переселився у XVII ст… до Японії і став одним із засновників буддійської секти Обаку