Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Власне, кому захотілося мати ім’я Теннен Кодзі?

— Соросакі. Тому самому, який після закінчення університету поступив в аспірантуру, обрав темою дисертації «Теорію повітряного простору», але, перепрацювавшись, вмер від перитоніту. Він був мені найближчим приятелем.

— Ну й чудово, що вів був твоїм приятелем. Але ж хто перейменував Соросакі на Теннен Кодзі?

— Я. Я назвав його так. Це тобі не якесь заяложене ім’я, яке дають покійним ченці, - гордо промовив гocподар так, наче й справді «Теннен Кодзі» звучaло напрочуд вишyкaнo.

— Покажи-но мені свою епітафію, — зареготав гість і потягнувся до рукопису. — Що?!. «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О небесний, о просторовий Теннен Кодзi!. Непогано, саме така епітафія й пасує Теннен Кодзі.

— От би вирізьбити епітафію на давилі для барильця з квашеною редькою й вивести його за храм, щоб люди могли на чім силу міряти! Та й добра пам’ять про Теннен Кодзі залишилася б.

— Атож, непогано, — радісно погодився господар.

- Я так і думав зробити, — поважно відповів господар і додав: — Пробач, я вийду на хвильку, а ти пограйся з котом. — Не чекаючи на Мейтеєву відповідь, господар вийшов з кімнати.

Коли так несподівано мені випало розважати гостя, не пристало сидіти похмурим. Тож, намагаючись бути якомога привітнішим, я вибрався гостеві на коліна.

— Ти ба, як погладшав! — Мейтей грубо схопив мене за загривок і підняв угору. — Видно, пацюків не часто ловиш, якщо так ноги звисають… Господине, ваш кіт охочий до пацюків? — Мого товариства йому, напевне, було не досить, і гість звернувся до господині в суміжній кімнаті.

— Які там пацюки! Він над усе полюбляє витанцьовувати з дзоні, - ні сіло ні впало господиня виказала мій давній гріх.

Мейтей усе ще тримав мене, а я вимахував лапами, й почувався кепсько.

— У вашого кота й на морді написано, що він мастак танцювати. Він у вас, видно, хитрющої породи. І схожий на кота-перевертня, що я бачив у старовинній ілюстрованій книжці, - Мейтей силкувався втягти господиню до розмови. Вона невдоволено відклала шитво й зайшла у вітальню.

— Ви, певне, нудьгуєте? Зараз він повернеться, — господиня налила чашку свіжого чаю й подала Мей. теєві.

— Куди він подався?

— Хто його знає. Ніколи не каже, куди йде. Такий вже вдався. Мабуть, пішов до лікаря.

— До Амакі-сенсея? Ото морока лікареві з таким хворим.

— Авжеж, — погодилася господиня, не маючи, видно бажання розмовляти на цю тему.

Мейтей, вдавши, що нічого не розуміє, провадив:

— Як він почувається останнім часом? Зі шлунком краще?

— Та хто його відає. Гадаю, навіть Амакі-сенсей не зможе вилікувати, якщо сидіти на самому варенні, - господиня манівцями виповіла Мейтеєві наболіле.

- Невже він їсть стільки варення? Хіба він дитина?

- Та якби ж то тільки варення, а то недавно захопився тертою редькою, — вона, мовляв, помічна на шлункові захворювання…

— Та що ви? — здивувався гість.

— Вичитав у газеті, ніби терта редька містить діастазу.

— Напевне, хоче загладити шкоду, завдану варенням. Ну й вигадав! Ха-ха-ха!.. — Господинині нарікання розвеселили Мейтея.

— А нещодавно навіть маля нагодував…

— Варенням?

— Та ні, редькою… Уявляєте! «Іди сюди, дитинко, каже, — татко дасть тобі щось смачненького». Ну, думаю, хоч раз дитину приголубить, а він, бачте, що встругнув. А кілька днів тому висадив середульшу на шафу…

— Як це?