Маркіза де Сад: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Г р а ф и н я. Воля ваша. А от я на свій спосіб не пошкодувала зусиль, аби за три місяці дізнатися якнайбільше та якнайдокладніше про ваше «ну, це, ну, ви розумієте». Зараз я вам розповім усе, як є! Затуляйте вуха! (Сіміан вагається.) Ну що ж ви? (Розтинає стеком повітря.) Затуляйте, затуляйте! (Лоскоче вухо Сіміан кінчиком стеку. Сіміан пересмикується й закриває вуха долонями.) Отак краще. Отже, три місяці тому, двадцять сьомого червня, маркіз Донасьєн-Альфонс-Франсуа де Сад і його слуга Латур вирушили до Марселя. Рано-вранці вони з’являються на четвертому поверсі будинку такої собі Марієти Бореллі, де на них чекають сама Марієта, двадцяти трьох років, і ще три дівчини — Маріанна, вісімнадцяти років, та двадцятирічні Маріанета й Роза. Зрозуміло, всі чотири — повії.

(Сіміан, і далі затуляючи вуха, здригається.) Овва, та ви чуєте? Мабуть, очима…

Маркіз де Сад убраний у кавалерійський мундир — сірий кітель із блакитною підбивкою, шовкова камізелька кольору дикої помаранчі, сірі панталони. Його золотаве волосся прикрашає капелюх із пером. Він має при собі шпагу й ціпок із круглим золотим держаком.

Отже, маркіз у кімнаті, де чекають чотири дівиці. Він дістає з кишені кілька золотих і каже, що першою залишиться з ним та, хто відгадає, скільки монет у нього в руці. Вгадує Маріанна. Маркіз залишає її й Латура, інших поки що випроваджує з кімнати. Ті двійко вмощуються на ліжку, маркіз однією рукою шмагає дівицю (розтинає стеком повітря), а другою… ну, другою пестить лакея самі знаєте, де. Однією рукою — повію (раз по раз змахує стеком у повітрі), другою — лакея…

Б а р о н е с а. О господи! (Хреститься й шепоче молитву.)

Г р а ф и н я. Хрестіться, хрестіться. Краще розчуєте. (Сіміан, похопившися, знову прикриває вуха.) А так на святі знаки не стане. (На цей раз Сіміан хреститься.) Певно, воля божа, щоб ви це чули.

(Сіміан приречено слухає далі.)… Так от. Альфонс наказав називати лакея «ваша милість маркіз», а себе, наче пахолка, «любчиком».

Далі, відіславши лакея, Альфонс дістав кришталеву бонбоньєрку з золотою крайкою й став годувати дівчину анісовими цукерками, примовляючи: «Бери-бери, корисно, це вітрогонне!».

Б а р о н е с а. Ой-ой!

Г р а ф и н я. Але насправді це було любовне зілля! З сушених жуків та шпанської мушки. Ну, ви самі знаєте…

Б а р о н е с а. Та звідки ж!

Г р а ф и н я. А даремно! Не завадило б навіть і спробувати колись. Маріанна з’їла сім чи вісім цукерок. Далі маркіз…

Б а р о н е с а. Альфонс іще щось удіяв?

Г р а ф и н я. Пообіцяв дівчині луїдор, якщо вона зробить «ну, це… ну, ви розумієте».

Б а р о н е с а. Це?

Г р а ф и н я. Так, ваше улюблене «ну, це… ну, ви розумієте»… Бачите скульптуру Венери на галявині в садку? Уранці сонце падає спереду, мармурові стегна Венери аж сяють. Через півдня сонце обійде садок і сідатиме за ліс. На що, по-вашому, впаде його проміння?

Б а р о н е с а (по хвилі роздуму). А-а! Розумію! То диявольське місце! Страшний гріх. За таке спалюють живцем…

Г р а ф и н я. Повернімося до нашого. Альфонс дістав шпичастий нагай, вочевидь уживаний без ліку, бо на ньому запеклася кров. «Тепер ти мене відшмагай», — звелів він дівиці.

Б а р о н е с а. Значить, у ньому ще лишилася бодай крихта добросердя. І він запрагнув прийняти кару, вигнати біса.

Г р а ф и н я. Ні, просто власний біль видавався йому правдивішим, ніж чужий. Справді, йому притаманний винятковий потяг до правдивості… Далі — черга на Марієту. Маркіз примусив її роздягтися й уклякнути біля ліжка, досхочу відлупцював, на цей раз мітлою, а тоді наказав бити себе. Поки жінка його опроваджувала, Альфонс рахував удари й робив на грубці зарубки ножем.

Двісті п’ятнадцять, сто сімдесят дев’ять, двісті двадцять п’ять, двісті сорок, разом…

Б а р о н е с а (порахувавши на пальцях.) Вісімсот п’ятдесят дев’ять!

Г р а ф и н я. Він завжди любив числа. Мовляв, як у чомусь і є правдивість, то в числах. І злодіяння перетворюються на благодать, коли число їм — леґіон.

Б а р о н е с а. Як можна тут навіть згадувати благодать!

Г р а ф и н я. Благодать, за маркізом де Садом, осягне лише той, хто навчиться в поті чола свого докладати правдиве до правдивого, поки усвідомить ту благодать усіма п’ятьма почуттями. Це не та чудесна благодать, яка зійде на першого-ліпшого неробу, варто лише чекати досить довго.

Отож і тоді в Марселі Альфонс не шкодував сил. Марієта, він сам і лакей — немовби троє галерників при одному веслі у відкритому морі. Світанкова зоря — наче кров. Так, тоді щойно розвиднілося.

Б а р о н е с а. Мабуть, тому й важко було, що ранок — то не час розваг!

Г р а ф и н я. Так, ранок — це час вибиратися до церкви. Альфонсові розваги — то й була його молитва.

Б а р о н е с а. Горіти вам у пеклі!

Г р а ф и н я. Красно дякую. За Марієтою надійшла черга на Розу. Знову нагай, знову слуга, щоразу, наче в картах, нова розкладка. Останньою запросили Маріанету. Ще нагай, ще любовні цукерки зі шпанкою. Так, серед плачу й волань, і скінчилася вранішня служба. Маркіз де Сад дав кожній з дівиць по шість ліврів і вирядив по домівках.