Чорний обеліск: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до заллятих сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.

— Тобі треба одягнути капелюшок, Ізабело, — кажу я. — Так хоче лікар.

Вона кидає капелюшок у квіти.

— Лікар! Чого він лиш не хоче! Він хоче одружитись зі мною, але в нього серце висохло бід голоду. Цей лікар — спітніла сова.

Я не думаю, що сови можуть пітніти. Однак образ переконливий. Ізабела ступає, як балерина, поміж тюльпанами і нахиляється до землі.

— Ти їх чуєш?

— Звичайно, — з полегшенням кажу я. — їх кожному чутно. Вони дзвенять у фа-діез-мажор.

— А що таке фа-діез-мажор?

— Це такий тон. Найприємніший з усіх.

Ізабела накриває квіти своєю широкою сукнею.

— Тепер вони дзвенять у мені?

Я киваю головою і дивлюсь на її тоненьку шию. Все в тобі дзвенить, думаю я. Ізабела зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку і м’ясисту стеблину, з якої виступає сік.

— Оцей ось зовсім неприємний.

— Значить, він дзвенить у до-мажор.

— Обов’язково має бути мажор?

— Може бути також і мінор.

— А обидва разом?

— У музиці — ні,— кажу я, загнаний на слизьке. — Там є певні принципи. Може бути або мажор, або мінор. Або один за одним.

— Один за одним. — Ізабела дивиться на мене з легким презирством. — Завжди ти намагаєшся викрутитись, Рольфе. Чому?

— І сам не знаю. Я хотіз би, щоб було інакше.

Раптом вона підводиться, кидає геть зірваний тюльпан,

одним стрибком вискакує на доріжку і енергійно обтрушує сукню. Потім закочує її й дивиться на ноги. На обличчі в неї написана відраза.

— Що сталося? — злякано питаю я.

— Гадюки, — відповідає вона, показуючи на грядку.

Я оглядаю квіти.

— Там нема ніяких гадюк, Ізабело.

— Є! Он! — Вона показує на тюльпани. — Хіба ти не бачиш, чого вони хочуть? Я відчула це.

— Вони нічого не хочуть. Це квіти, — пояснюю я, нічого не розуміючи.

— Вони торкалися мене! — Ізабела здригається з відрази і не зводить погляду з тюльпанів.

Я беру її за руки й обертаю так, щоб вона не бачила грядок.