Чорний обеліск: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ніхто не відповідає. Ми тільки байдуже позираємо на нього. Рене де ля Тур пудриться. Едуард повертається, щоб іти геть.

— Хазяїне! Йдіть-но сюди! — лунає раптом той самий громовий голос у нього за спиною

Едуард швидко повертається і вирячує на нас очі. На наших обличчях та сама байдужа посмішка. Його погляд зупиняється на Рене де ля Тур.

— Це ви щойно?..

Рене закриває пудреницю.

— Що? — питає вона срібним чарівним сопрано. — Що ви хочете?

Едуард остаточно збитий з пантелику. Він не знає вже, що й думати.

— Ви, мабуть, перевтомилися, пане Кноблох? — питає Георг. — Здається, у вас галюцинації?

— Але ж хтось щойно…

— Ти збожеволів, Едуарде, — перебиваю я його. — І вигляд у тебе поганий. Треба відпочити. Нам не цікаво продавати твоїм рідним дешевий надгробок з фальшивого італійського мармуру, а кращого ти не вартий.

Едуард кліпає очима, як старий сич.

— Дивна ви людина, — каже Рене де ля Тур ніжним, як у флейти, сопрано. — Звалюєте на своїх гостей вину за те, що ваші кельнери глухі.

Вона сміється — чарівна дзвінка суміш срібла й музики.

Едуард хапається за голову. Він втрачає останню витримку. Ні, цю дівчину теж ні в чому не запідозриш. Той, хто так сміється, не може горлати, як солдафон.

— Можете йти, Кноблох, — недбало кидає Георг. — Чи хочете побалакати з нами?

— І не їж так багато м'яса! — додаю я. — Мабуть, вся біда в ньому. Як ти щойно казав нам: згідно з найновішими науковими даними…

Едуард рвучко повертається і швидко йде геть. Ми чекаємо, поки він відійде на достатню відстань. І ось могутнє тіло Віллі починає тремтіти від беззвучного сміху. Рене де ля Тур ніжно посміхається. Очі її іскряться.

— Віллі, — кажу я. — Я людина поверхова і вважаю цю мить одною з найкращих у своєму молодому житті. Але поясни ж нам, нарешті, що трапилось?

Віллі, тіпаючись від німого реготу, показує на Рене.

— Exusez, mademoiselle, — звертаюсь я до неї.— Je me…

Моя французька мова викликає у Віллі ще більший регіт.

— Скажи їм, Лотто, — пирхає бін.

— Що? — скромно посміхаючись, але тихим розкотистим басом питає Рене.

Ми мовчки дивимось на неї.

— Вона артистка, — видавлює з себе Віллі.— Дуетистка. Виконує дуети, але сама. Одну строфу високим голосом, другу — низьким. Одну — сопрано, другу — басом.

Темрява розвіюється.

— Але ж бас… — дивуюсь я.

— Талант, — пояснює Віллі. — І, звичайно, старанність. Вам треба колись послухати, як вона передає сімейну сварку. Лотта просто чарівна!

Ми погоджуємося з цим. З’являється гуляш. Едуард крадеться по залі, стежачи здалеку за нашим столиком, його хиба в тому, що він завжди намагається доскіпатись до всього. Це псує його лірику і робить його недовірливим. Зараз Едуард сушить собі голову над походженням таємничого баса, але він навіть не підозрює, що його ще чекає. Георг Кроль, кавалер старої школи, запросив Рене де ля Тур і Віллі бути нашими гостями і разом з нами відсвяткувати перемогу. А потім він дасть Едуардові за чудовий гуляш чотири папірці, які всі разом сьогодні варті хіба що кілька кісток. Едуардові залишиться тільки скреготіти зубами від злості.

Вечоріє. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, розташованій над конторою. Наш будинок низький, старий і занедбаний. Він, як і сусідні будинки, раніше належав церкві, що стоїть на майдані в кінці вулиці. В ньому колись мешкали священики та церковні служники, але шістдесят років тому він перейшов до рук фірми Кролів. Дім, власне, складається з двох низеньких будинків, розділених ворітьми зіркою і під’їздом; в другому живе відставний фельдфебель Кнопф з дружиною і трьома дочками. Далі починається чудовий старий сад, у якому міститься наш товар, а за ним, трохи ліворуч, стоїть двоповерхова дерев’яна будівля, схожа на повітку. На першому поверсі працює наш скульптор. Курт Бах. Він ліпить конаючих левів і орлів, що здіймаються летіти, і намічає на надгробках написи, які потім видовбує каменяр. У вільний час Курт Бах грає на гітарі, мандрує і мріє про золоті медалі славнозвісному Куртові Баху пізнішого періоду — того періоду, який ніколи не настане. Йому тридцять два роки.