— Тепер ти обернулася, і їх уже там немає.
Ізабела важко дихає.
— Не залишай їх так! Розтопчи їх, Рудольфе!
— Їх уже там немає. Ти обернулася, і вони зникли. Як трава і все інше вночі.
Ізабела прихиляється до мене. Я раптом стаю для неї вже не Рольфом. Вона притуляється лицем до мого плеча, їй не треба нічого мені пояснювати. Я Рудольф, і це я повинен знати.
— Ти впевнений у цьому? — питає вона, і я чую, як б’ється біля моєї руки її серце.
— Цілком упевнений. Вони зникли. Як служниці в неділю.
— Не дозволяй цього, Рудольфе…
— Ні, не дозволю, — обіцяю я, не знаючи добре, що Бона має на увазі. Та це й не обов’язково знати. Вона вже заспокоїлась.
Ми поволі йдемо назад. Ізабелу раптово охоплює втома. До нас крокує сестра у черевиках на низьких підборах.
— Вам треба йти їсти, мадемуазель.
— Їсти, — повторює Ізабела. — Навіщо завжди треба їсти, Рудольфе?
— Щоб не померти.
— От ти й знову брешеш, — каже вона втомлено, наче до зіпсованої дитини.
— Цього разу ні. Це правда.
— Так? А камені теж їдять?
— Хіба вони живі?
— Звичайно. І найсильніші за все. Такі сильні, що стали вічними. Ти не знаєш, що таке кристал?
— Тільки з фізики. Але це, напевно, не те.
— Це чистий екстаз, — шепоче Ізабела. — Не зрівняти з ось цим. — Вона показує назад на грядки.
Наглядачка бере її за руку.
— Де ваш капелюшок, мадемуазель? — питає вона через кілька кроків і оглядається. — Почекайте, я принесу його.
Вона підходить до грядки, щоб виловити з квітів капелюшок. Скориставшись з цього, Ізабела швидко повертається до мене. Обличчя в неї схвильоване.
— Не залишай мене, Рудольфе! — шепоче вона.
— Я не залишаю тебе.
— І будь тут! Зараз мені треба йти. Мене забирають! Але ти нікуди не йди.
— Я не йду, Ізабело.
Наглядачка виловила капелюшок і тепер крокує до нас у своїх широчезних туфлях, мов сама доля. Ізабела стоїть і дивиться на мене. Ми ніби прощаємось назавжди. Ми з нею щоразу ніби прощаємось назавжди. Хтозна, якою вона прийде знов і чи взагалі вона мене тоді впізнає.
— Одягніть капелюшок, мадемуазель, — каже наглядачка.
Ізабела бере в неї капелюшок, але не одягає його. Вона обертається і, не озираючись, рушає до корпусу.