Майор був романтик-мрійник. Він говорив, що треба знайти якісь певні нитки. Вирок — це лише остаточний результат певного слідства, яке поєднує нитки, а ці нитки… Він вже не міг виплутатися з цих ниток, але всі його добре розуміли і схвально кивали головами, навіть сам пан генерал, якому ці нитки дуже сподобалися. Він уявив собі, як на тих майорових нитках висять нові польові суди. Тому він більше вже не протестував проти того, щоб вияснити у бригаді, чи дійсно Швейк належить до 91-го полку і коли та під час яких операцій одинадцятої маршової роти він перейшов до росіян.
Швейк протягом усіх дебатів стояв під багнетами у коридорі. Потім його знову привели до залу суду і ще раз запитали, якого він, власне, полку. Після цього його перевели до гарнізонної тюрми.
Генерал Фінк, після невдалого польового суду повернувшись додому, ліг на диван і почав роздумувати, як би, власне, прискорити всю цю процедуру.
Він був твердо переконаний, що відповідь надійде скоро, проте все ж таки це буде не та швидкість, якою відзначалися його суди, бо треба ще врахувати духовне напучення засудженого, а це затримає виконання вироку на цілих дві години.
«Та, власне, це все одно, — подумав генерал Фінк, — ми можемо дати йому духовне напучення ще перед вироком до одержання відомостей з бригади. Так чи так — однаково висітиме».
Генерал Фінк наказав покликати до себе фельдкурата Мартінця.
Це був нещасний катехит і капелан, звідкілясь із Моравії. Він підлягав дуже розпутному парохові і тому радо подався до армії. Дійсно побожна людина, він з жалем у серці згадував свого пароха, який поволі, але вірно йде назустріч своїй загибелі і немає йому порятунку. Згадував, як цей парох жлуктив сливовицю, як веселка воду, і як одного разу хотів силоміць увіпхнути йому до ліжка якусь волоцюгу-циганку. Він здибав її десь за селом, коли, петляючи ногами, повертався з гуральні.
Фельдкурат Мартінець сподівався, що, несучи духовну розраду пораненим і вмираючим на полі бою, спокутує і гріхи свого розпутного пароха, який вночі, повертаючись додому, вічно будив його і говорив: «Єнічку, Єнічку! Пухка дівка — це моє життя».
Але надії Мартінця не здійснилися. Його перекидали з гарнізону в гарнізон, де взагалі він не мав інших обов’язків, тільки раз на два тижні в гарнізонному костелі перед відправою виголошувати солдатам проповіді і переборювати спокуси, що виходили з офіцерського казино. Там провадилися такі розмови, в порівнянні з якими усі пухкі дівки його пароха були невинною молитвою до ангела-хоронителя.
Звичайно його викликали до генерала Фінка під час великих операцій на фронті, коли треба було прославляти нову перемогу австрійської армії. Тоді генерал Фінк з таким же захопленням влаштовував урочисті польові відправи, як і польові суди.
Потвора Фінк був таким завзятим австрійським патріотом, що ніколи не молився за перемогу німецької або турецької зброї. Перемоги німців з райху над французами або англійцями гарнізонний костел обминав цілковитим мовчанням.
Але кожну дрібну перемогу австрійського розвідувального патруля в сутичці з російськими передовими постами штаб роздував, немов величезну мильну баньку, до розмірів розгрому цілого корпусу. Це служило генералові Фінкові приводом для урочистих відправ, і у нещасного фельдкурата Мартінця склалося враження, що генерал Фінк є водночас і главою католицької церкви в Перемишлі.
Генерал Фінк сам встановлював церемоніал відправ, йому хотілося з такої нагоди влаштовувати пишні відправи, як на свято Тіла Божого — з восьмиденкою{62}.
Він мав звичку після піднесення святих дарів при службі Божій скакати верхи на коні на плац, аж під вівтар, і тричі вигукувати: «Ура, ура, ура!»
Фельдкурат Мартінець, душа побожна і праведна, один з тих небагатьох, хто ще вірив у Господа Бога, не любив ходити до генерала Фінка.
Комендант гарнізону генерал Фінк насамперед інструктував фельдкурата, потім, як правило, наказував налити йому чогось міцненького і аж тоді починав розповідати йому найновіші анекдоти з найдурніших книжечок, які видавалися спеціально для армії гумористичним журналом «Lustige Blätter»{63}.
У нього була ціла бібліотека таких книжечок з дурними назвами, на зразок: «Гумор в ранці, для очей і вух», «Гінденбурґові анекдоти», «Гінденбурґ{64} в дзеркалі гумору», «Другий ранець гумору, наповнений Феліксом Шлемпером», «З нашої ґуляшевої гармати», «Перчені гранатні осколки з окопів», або такі нісенітниці, як «Під двоглавим орлом», «Віденський шніцель з цісарсько-королівської польової кухні, підігрів Артур Локеш». Інколи він співав йому веселих пісень із збірки «Wir müssen siegen»[168], при цьому безнастанно підливав чогось міцного і змушував фельдкурата Мартінця пити і горлати разом з ним. Потім починав сороміцькі розмови, під час яких фельдкурат Мартінець із смутком у серці згадував свого пароха, бо той ні в чому не поступався генералові Фінкові, якщо йшлося про масні слівця.
Фельдкурат Мартінець із жахом помічав, що чим частіше він ходить до генерала Фінка, тим нижче морально скочується. Нещасному поступово почали подобатися лікери, які він пив у генерала, та й генеральські розмови припали до вподоби.
Він уявляв розпусні сценки, а заради контушівки, горобинівки і старого вина у пляшках, обліплених павутинням, що ним частував його генерал Фінк, фельдкурат забував про Господа Бога, і поміж рядками в молитовнику у нього танцювали дівчатка з оповідань генерала. Відраза до відвідувань генерала потроху зникала.
Генерал полюбив курата Мартінця, який спочатку виступав, неначе якийсь святий Ігнатій Лойола, та поволі пристосовувався до генеральського оточення.
Одного разу генерал покликав до себе двох сестричок з польового лазарету. Власне кажучи, вони в лазареті не служили, а були тільки до нього приписані заради платні і поповнювали свої прибутки проституцією, як то було звичаєм у ті важкі часи. Генерал наказав покликати фельдкурата Мартінця, який вже настільки глибоко впав у бісові тенети, що після півгодинного залицяння взяв по черзі одну за другою, причому так розпалився і ричав, що аж заслинив усю подушку на дивані. Потім він довго докоряв собі за цю розпусну поведінку. Цей гріх він не міг спокутувати навіть тим, що, повертаючись тієї ж ночі додому, помилково впав навколішки в парку перед пам’ятником архітектора і голови міста, мецената пана Грабовського, який у вісімдесятих роках мав великі заслуги перед Перемишлем.
Тупіт військового патруля змішувався з його полум’яною молитвою:
— Не суди, Господи, раба свого, бо жодна людина не буде перед тобою праведною, якщо ти не даси їй відпущення всіх її гріхів. Хай не буде, благаю тебе, важким твій вирок. Молю твоєї допомоги і в руки твої, Господи, передаю духа свого.
З того часу, коли його кликали до генерала Фінка, він кілька разів намагався відректися від земних утіх і відмовлявся від запрошення, посилаючись на свій попсований шлунок. Вважав цю брехню потрібною, щоб його душа уникла пекельних мук, бо, як переконався, військова дисципліна вимагала цілковитого послуху. Коли генерал скаже фельдкуратові: «Пий, приятелю», той мусить пити із самої пошани до начальника. Інколи йому, щоправда, це не вдавалося. Таке бувало тоді, коли генерал після пишних польових відправ улаштовував ще пишніші банкети за рахунок гарнізонної каси. А потім у фінансовій частині змішувались усі витрати, аби для себе дещо урвати. Після таких святкувань фельдкуратові здавалося, що він морально похоронений перед обличчям святого і мусить тремтіти з жаху перед гнівом Всевишнього.
Він ходив, немов ошелешений, і, не втрачаючи в цьому хаосі віри в Бога, зовсім серйозно почав роздумувати, чи не повинен він себе щодня регулярно бичувати.
В подібному настрої він з’явився на запрошення генерала і сьогодні.
Генерал Фінк вийшов йому назустріч увесь сяючий і радісний.
— Ви вже чули, — захоплено вигукнув він, — про мій польовий суд? Будемо вішати одного вашого земляка.
При слові «земляка» фельдкурат Мартінець стурбовано поглянув на генерала. Вже кілька разів він відкидав образливе припущення, нібито він чех, і неодноразово пояснював, що до їхньої моравської парафії належать два села — чеське і німецьке і що йому доводиться одного тижня говорити проповіді для чехів, а другого для німців. У чеському селі немає жодної чеської школи, а тільки німецька, тому він мусить учити в обох школах по-німецьки, отже, він зовсім не чех. Цей логічний аргумент дав привід одному майорові зауважити за столом, що цей фельдкурат з Моравії, власне, крамниця з мішаним крамом.
— Пардон! — сказав генерал. — Я забув, це не ваш земляк. Це чех, утікач, зрадник. Служив росіянам. Буде повішений. Поки що ж заради проформи встановлюємо, хто він такий. Але це не має значення: висітиме негайно, як тільки прийде телеграфна відповідь.
[168] Ми мусимо перемогти (нім.).