— А чому б їм, власне, і не пхнути нас у ті гори, — розхвилювався Батцер. — Наш полк вже був і в Сербії, і в Карпатах. Я вже досить натягався з чемоданами пана капітана по горах, двічі вже як припекло, губив їх — раз у Сербії, другий раз у Карпатах. Можливо, таке мене чекає втретє на італійському кордоні, а що тамошній харч… — Він сплюнув і присунувся ближче до Матушича: — Знаєш, у нас в Кашперських горах роблять такі малесенькі кнедлі із сирої картоплі. Їх варять, потім ще вмочають у яйце, гарненько посипають тертими сухариками, а потім смажать на салі.
Останнє слово він промовив якимось таємниче урочистим голосом.
— Але найліпше за все кнедлики з квашеною капустою, — додав він меланхолійно, — куди до них тим дурним макаронам.
На цьому і тут закінчилася розмова про Італію…
Поїзд стояв на вокзалі уже понад дві години, і тому в інших вагонах всі в один голос твердили, що його, мабуть, обернуть і пошлють до Італії. Про це свідчили й інші факти. З ешелоном робили дуже дивні речі. Усіх солдатів знову повиганяли з вагонів, з’явилася санітарна інспекція з дезинфекційною командою і старанно покропила всі вагони лізолом, що було сприйнято з великим невдоволенням, особливо в тих вагонах, де везли запаси хліба.
Але наказ є наказ. Санітарна комісія розпорядилася зробити дезинфекцію по всіх вагонах ешелону номер 728 і тому спокійнісінько покропила лізолом гори хліба і мішки з рисом. Уже з цього було видно, що діється щось особливе.
Потім усіх загнали до вагонів, а за півгодини знову вигнали, бо ешелон прийшов інспектувати якийсь старенький генерал. Швейкові зразу ж спало на думку відповідне назвисько для старого пана. Стоячи позаду шеренги, він прошепотів фельдфебелеві Ванєкові: «Ото здохлятинка».
А старий генерал у супроводі капітана Заґнера пройшовся перед шеренгою і, зупинившись перед одним молодим солдатом, щоб якось підбадьорити усіх, запитав, звідки він, скільки йому років і чи має годинника. Хоч солдат і мав годинника, але він сподівався дістати від старого пана ще одного і тому відповів, що годинника в нього немає. На це старенький здохлятинка генерал придуркувато усміхнувся, так само, як це бувало робив цісар Франц Йосиф, коли звертався в містах до старост, і сказав:
— Гаразд, гаразд, — потім зробив честь капралові, що стояв поблизу, спитавши, чи здорова його жінка.
— Голошу слухняно, — гаркнув капрал, — я нежонатий, — на що генерал, прихильно усміхаючись, також сказав: — Гаразд, гаразд.
Потім здитинілий генерал попросив капітана Заґнера продемонструвати, як солдати розподіляються, коли здвоюють шеренги. За хвилину вже лунало: «Перший — другий, перший — другий, перший — другий!»
Це генерал-здохлятинка дуже любив. Він навіть вдома ставив перед себе двох денщиків, а ті мусили самі рахувати: «Перший — другий, перший — другий…»
Таких генералів Австрія мала тьму-тьмущу.
Коли огляд щасливо скінчився, генерал не пошкодував похвал для капітана Заґнера, а солдатам дозволили погуляти на території вокзалу, бо прийшло повідомлення, що ешелон рушить тільки за три години. Солдати, прогулюючись по перону, лупали на всі боки очима і ловили ґав. На вокзалі було чимало людей, і то тут, то там декому з вояків вдавалося вижебрати цигарку.
Це було яскравим доказом того, як вщухло те захоплення, що на початку війни виливалося у гучні вітання ешелонів на вокзалах: тепер солдатам доводилось жебракувати.
До капітана Заґнера прийшла делегація від «Союзу вітання героїв» в складі двох страшенно вимучених дам, немов їх чорти сім миль на аркані тягали. Вони передали подарунок для ешелону, а саме: двадцять коробочок ароматних таблеток для освіження рота — реклама однієї будапештської фабрики цукерок. Таблетки були гарно укладені в красиві бляшані коробочки, на кришках яких був намальований угорський гонвед, що тиснув руку австрійському ополченцеві, а над ними сяюча корона святого Стефана. Навколо йшов німецький і мадярський напис: «Für Kaiser, Gott und Vaterland»[56].
Фабрика цукерок була така лояльна, що на перше місце поставила цісаря, а вже за ним Господа Бога.
Кожна коробочка містила вісімдесят таблеток, так що на трьох вояків припадало приблизно п’ять таблеток. Крім цього, літні виснажені дами принесли великий пакунок надрукованих листівок з двома молитвами, написаними будапештським архієпископом Ґезою{31} із Сатмаар-Будафала. Молитви, повні найстрашніших прокльонів на адресу всіх ворогів, були написані німецькою і мадярською мовами так пристрасно, що на кінці їм бракувало лише міцного мадярського: «Baszom a Krisztusmarját»[57].
На думку шановного архієпископа, добрий Господь Бог повинен був посікти росіян, англійців, сербів, французів і японців на капусту і зробити з них ґуляш з паприкою. Велелюбний Господь Бог повинен був купатися в крові ворогів і вирізати їх всіх, як це колись зробив жорстокий Ірод з немовлятами.
Преосвященний архієпископ будапештський вжив у своїх молитвах, наприклад, такі милі речення: «Хай Бог благословить ваші багнети, щоб вони глибоко вп’ялися в животи ваших ворогів. Хай найсправедливіший Бог спрямовує артилерійський вогонь на голови ворожих штабів. Дай, милосердний Боже, щоб усі вороги захлинулися в своїй крові з ран, які ви їм завдасте». Тому треба ще раз відзначити, що в кінці тих молитовок бракувало тільки «Baszom a Krisztusmarját».
Передавши все це, дами висловили капітанові Заґнеру своє жагуче бажання бути присутніми при роздаванні подарунків. Одна з них навіть наважилась виголосити промову до солдатів, яких вона називала не інакше як «Unsere braven Feldgrauen»[58].
Обидві зробили дуже ображену міну, коли капітан Заґнер відхилив їхнє прохання. Тим часом гостинці командирували до вагона, в якому містився склад. Шановні дами пройшли рядами солдатів, а одна з них не знехтувала нагодою поплескати по щоці бородатого солдата Шимека з Будейовіц. Шимек, не знаючи нічого про достойну місію цих дам, по своєму розтлумачив таке поводження і після їхнього відходу промовив до своїх товаришів:
— Ну й нахабні ж курви. Бодай ця мавпа була хоч з фасаду гарна, а то чистісінько чорногуз: ніжки, немов ті дві тички, сама як з хреста знята, і вона ще, стара кочерга, до солдатів залицяється.
На вокзалі була шаламатня. Події з італійцями викликали тут справжню паніку, два ешелони з артилерією було затримано і відправлено до Штірії. Був тут також ешелон боснійців. З невідомих причин він стояв уже два дні, усіма загублений і забутий. Боснійці вже два дні не діставали нічого з кухні і ходили жебракувати хліб у Новий Пешт. Навколо тільки й чути було схвильовані розмови кинутих напризволяще боснійців. Вони розлючено жестикулювали і безнастанно матюкалися: — Jebem ti boga, jebem ti dusu, jebem ti majku.
Незабаром маршовий батальйон дев’яносто першого полку знову зігнали докупи, і солдати впакувалися у свої вагони. Однак за хвилину батальйонний ординарець Матушич повернувся з вокзальної комендатури із звісткою, що вони поїдуть аж за три години. Тільки-но зібраних солдатів знову випустили з вагонів.
Перед самим відходом поїзда до штабного вагона ускочив дуже схвильований поручник Дуб і почав домагатися, щоб капітан Заґнер негайно наказав заарештувати Швейка.
Поручник Дуб, старий, відомий донощик у місті, де він вчителював, дуже радо пускався у розмови з вояками, намагаючись збагнути, що солдати думають, і водночас шукаючи нагоди повчити їх і пояснити, чому і за що вони воюють.
Під час свого обходу він побачив за вокзальною будовою біля ліхтаря Швейка. Той стояв і з цікавістю розглядав афішу якоїсь добродійної воєнної лотереї. На афіші наглядно було показано, як австрійський солдат багнетом пришпилює до муру оторопілого бородатого козака.
Поручник Дуб поклепав Швейка по плечу і спитав, як це йому подобається.
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк, — це дурне. Я вже бачив багато ідіотських афіш, але такої нісенітниці мені ще не доводилося бачити.
[56] За цісаря, Бога і батьківщину (нім.).
[57] Груба, непристойна, цинічна мадярська лайка.
[58] Наші браві сірі польові мундири (нім.).