Коли зійшлися всі солдати маршового батальйону, їх вишикували в каре, і капітан Заґнер прочитав їм надзвичайно піднесеним тоном переданий телеграфом наказ по бригаді.
«Із безприкладної жадоби італійський король знехтував братерські зобов’язання, хоч повинен був дотримуватися їх як союзник нашої монархії. У цій війні його обов’язком було стати пліч-о-пліч наших геройських військ, але зрадливий італійський король від самого її початку грав роль замаскованого саботажника, поводився двозначно, причому таємно домовлявся з нашими ворогами. Ця зрада завершилася в ніч з 22 на 23 травня оголошенням війни нашій монархії. Наш головнокомандувач переконаний — наші мужні і славні війська нищівним ударом дадуть гідну відповідь нікчемному ворогові, і зрадник переконається, як, почавши ганебну і зрадливу війну, він сам себе знищив. Ми непохитно віримо, що з Божою допомогою незабаром настане день, коли італійські рівнини знову побачать переможців з-під Санта-Лючії, Віченци{25}, Новари{26}, Кустоцци. Ми хочемо перемогти, ми мусимо перемогти і ми безперечно переможемо!»
Потім слідувало звичайне «dreimal hoch»[53], і батальйон, трохи збентежений, знову сів у поїзд. Замість ста п’ятдесяти грамів ементальського сиру на голови солдатів звалилася війна з Італією.
У вагоні, де сиділи Швейк, фельдфебель Ванєк, телефоніст Ходоунський, Балоун і кухар Юрайда, точилася цікава розмова про вступ Італії у війну.
— На Таборській вулиці в Празі був теж такий випадок, — почав Швейк, — там жив один купець, на прізвище Горжейший, а трохи далі від нього напроти мав свою крамницю купець Пошмоурний. А між ними обома мав свою крамницю дрібний торговець Гавласа. Так от, спало якось на думку купцеві Горжейшому об’єднатися з крамарем Гавласою проти купця Пошмоурного, і почав з ним домовлятися, щоб об’єднати свої крамниці під одною фірмою: «Горжейший і Гавласа». Але дрібний торговець Гавласа пішов до купця Пошмоурного і каже, що Горжейший дає йому дванадцять соток за всю його крамницю з дрібним товаром і хоче, щоб він, Гавласа, разом з ним торгував. Але якщо він, Пошмоурний, дасть йому вісімнадцять соток, то він охоче укладе з ним союз проти Горжейшого. Так і домовились. Гавласа ще якийсь час крутився навколо Горжейшого, вдаючи, нібито він найліпший його друг. А коли заходила мова про те, коли ж вони нарешті об’єднаються, відповідав: «Так, це не за горами. Я тільки чекаю, коли повернуться з дач клієнти». А коли ці клієнти приїхали, воно й насправді все було готове. Одного разу вранці Горжейший пішов відчиняти крамницю і бачить над крамницею свого конкурента велику вивіску з назвою фірми: «Пошмоурний і Гавласа», написану величезними літерами.
— У нас, — докинув пришелепуватий Балоун, — теж був раз такий випадок: я хотів купити в сусідньому селі ялівку, навіть вже домовився, та вотицький різник вихопив її у мене з-під носа.
— Отже, коли спалахнула нова війна, — продовжував Швейк, — коли у нас на одного ворога побільшало, коли знову виник новий фронт, то, будь ласка, поводьтеся з амуніцією ощадніше. «Чим більше дітей в родині, тим більше різок ламається», говорив бувало дідусь Хованець з Мотолі, який за невеличку плату від батьків періщив сусідських дітей.
— Я тільки боюся, — висловив свої побоювання Балоун, тремтячи усім тілом, — що через цю Італію нам зменшать порції.
Фельдфебель Ванєк замислився і серйозно сказав:
— Все можливе, бо тепер наша перемога трохи відтягнеться.
— Тепер би нам здався новий Радецький, — додав Швейк. — Той добре знав ту країну, знав, де слабке місце тальянів і що треба штурмувати та з котрого боку. Воно ж справа нелегка — влізти кудись. Влізти кожен дурень зуміє, але вибратися звідтіля — оце справді військове мистецтво. Коли вже людина кудись влізе, то вона повинна знати, що навколо діється, щоб не опинитися перед якоюсь баюрою, яку називаємо катастрофою. Ось, наприклад, у нашому будинку, ще на старій квартирі, якось на горищі спіймали одного типа, з тих, що руками дивиться, а очима лапає, але той гультяй, коли ліз туди, помітив, що муляри саме ремонтують задню ліфтову клітку. Так він вирвався у них з рук, проштрикнув двірничку і по риштуваннях спустився вниз у клітку, але звідтіля вже не міг видряпатися. От так і наш татуньо Радецький; той знав усі ходи та переходи в Італії, його ніхто не міг зацапати. В одній книжці від початку до кінця описувано, як він чухрав з під Санта-Лючії, як чорт від кукуріка, і як він, тому що тальянці також дали дмухача, лише на другий день відкрив, що переміг, власне, він, бо італійців навіть у бінокль не було видно. Тоді він повернувся і зайняв покинуту Санта-Лючію. Саме за це він і одержав звання фельдмаршала.
— Нема чого казати. Чудова країна ця Італія, — втрутився в розмову кухар Юрайда. — Я був раз у Венеції і знаю, що тальян кожного називає свинею. Коли він розхвилюється, у нього кожний «porco maledetto»[54]. І папа римський у нього «porco», і «madonna mia é porca», «рара é porco».
Фельдфебель-рахівник Ванєк, навпаки, дуже прихильно висловився про Італію. Він у Кралупах у своїй аптекарській крамниці виробляв цитриновий сік, який виготовляється із гнилих цитрин, а найдешевші і найгниліші цитрини він завжди купував в Італії. Тепер вже кінець постачанням цитрин з Італії до Кралуп. Нема сумніву, війна з Італією принесе різні несподіванки, бо Австрія схоче помститися.
— Це легко сказати — помститися, — усміхнувся Швейк. — Хтось собі думає, що помститься, а на кінець заплатить той, кого така людина вибрала знаряддям своєї помсти. На Виноградах, де я кілька років мешкав, жив на нижньому поверсі двірник, а у нього на квартирі був один дрібний службовець з якогось банку. Цей службовець завжди ходив до кнайпи на Крамерієвій вулиці. Трапилось так, що він посварився там з одним паном, який мав на Виноградах лабораторію для аналізу сечі. Той пан узагалі ні про що інше не думав і не говорив, він майже завжди носив при собі пляшечки з сечею і кожному пхав їх під ніс, аби кожен вимочився і також дав свою сечу на перевірку. Від аналізу, мовляв, залежить щастя людини, його сім’ї. До того ж це дешево: якихось шість крон. Всі, хто ходив до шинку, а також шинкар і його жінка, дали на аналіз сечу. Лише цей дрібний службовець тримався, хоча той пан завжди, коли він ішов до пісуару, ліз слідом за ним і завжди дбайливо говорив: «Не знаю, не знаю, пане Скорковський, але мені ваша сеча дуже не подобається. Вимочіться у пляшечку, поки ще не пізно». Врешті-решт умовив його. Це коштувало дрібному службовцеві шість крон. Ох, і намуляв же йому той пан з цим своїм аналізом. Та хіба тільки йому? Усім добре дошкулив, не виключаючи і шинкаря, якому, до речі, псував торгівлю, бо, віддаючи кожен аналіз, завжди додавав, що це дуже серйозний випадок у його практиці, що пити нічого не можна, крім води, курити не можна, женитися не можна, а їсти можна лише самі овочі. Отже, той службовець, як і всі інші, дихав на нього важким духом і обрав знаряддям своєї помсти двірника, бо знав його як загонистого скаженюку. Ось одного разу він і каже панові, що робив аналізи, буцімто двірник вже досить довгий час почуває себе не зовсім здоровим і просить його, аби він завтра вранці о сьомій годині прийшов до нього по сечу на аналіз. Той і поперся туди. Двірник ще спав, а той пан збудив його і каже по-дружньому: «Моє шанування, пане Малєку, бажаю вам доброго ранку. Ось, пане, пляшечка, будьте ласкаві, вимочіться і заплатіть мені шість крон». Хай Господь боронить, що тут почалось! Двірник вискочив у підштанках з ліжка, як схопить того пана за горло, як гепне ним об шафу, аж бідолаха застрягнув усередині. Двірник витягнув його, ухопив биківець та у самих підштанках погнав його вниз вулицею Челаковського, а той біг і скавулів, немов той собака, що йому на хвіст наступили. На Гавлічковій вулиці пан скочив до трамвая, а двірника злапав поліцай. Але поліцаєві теж перепало. Позаяк двірник був у самих підштанках і все у нього вилазило, то через таке прилюдне неподобство його кинули до поліцейської тарадайки і відвезли в поліцію, а він ще й по дорозі ревів, як той тур: «Я вам, халамидники, ще не так покажу, як мені аналізувати сечу». Він просидів шість місяців за прилюдне насильство і за образу поліції, а потім ще після проголошення вироку образив монарший дім. Можливо, нещасний сидить і досі, а тому я й кажу: коли хтось хоче комусь помститися, то це відгукнеться зовсім невинній людині.
Тим часом Балоун напружено і наполегливо про щось думав. А наприкінці з острахом запитав фельдфебеля Ванєка:
— Пробачте, пане рахівнику, так ви думаєте, що через цю війну з Італією ми одержуватимемо менші порції?
— Це ясно, як Божий день, — відповів Ванєк.
— Мати Божа! — вигукнув Балоун, схилив голову на долоні і тихо сидів у своєму куточку.
Ось так закінчилися в цьому вагоні дебати про Італію.
Розмова у штабному вагоні про нову воєнну ситуацію, що склалася через втручання Італії у війну, була б напевно дуже нудна, бо тут не було славнозвісного військового теоретика кадета Біґлера, але його заступив поручник Дуб з третьої роти.
Поручник Дуб до війни викладав чеську мову і вже у той час усюди, де тільки можна було, усіма силами намагався виявити своє вірнопідданство. В письмових працях давав своїм учням теми з історії Габсбурзького роду. В молодших класах учнів страшили цісарем Максиміліаном, який заліз на скелю, а злізти з неї не зміг. Йосиф II — Орач, Фердинанд — Добрий{27}. У старших класах такі теми звичайно були складнішими, як, наприклад, завдання для учнів 7-го класу: «Цісар Франц Йосиф I — меценат науки і мистецтва». Через цей твір один семикласник був виключений з гімназії без права вступу в будь-які середні навчальні заклади Австро-Угорської монархії, бо він написав, що найгарнішим вчинком австрійського монарха було закладення мосту цісаря Франца Йосифа I в Празі{28}.
Поручник Дуб дуже дбав, щоб усі його учні в день народження цісаря та в день інших подібних цісарських свят з відданістю співали австрійський гімн. В товаристві його не любили, бо не було сумніву, що він доносив на своїх колег. В місті, де працював Дуб, він був одним із членів «трійці» найбільших дурнів і обмежених мулів, до якої входили, крім нього, окружний староста і директор гімназії. В цьому вузькому колі він навчився політикувати в рамках, дозволених в Австро-Угорській монархії. Ось і тепер він почав мудрувати і тоном задубілого викладача гімназії проголосив:
— Взагалі, виступ Італії мене зовсім не здивував. Я цього чекав ще три місяці тому. Немає сумніву, що останнім часом, внаслідок переможної війни з Туреччиною за Тріполі{29}, Італія задерла носа. Крім цього, вона надто вірить у свій флот, багато сподівається від настроїв населення наших приморських країн і Південного Тіролю. Ще перед війною я говорив з нашим окружним старостою про те, що наш уряд недооцінює ірредентистський рух на Півдні{30}. Він цілком зі мною погоджувався, бо кожна далекоглядна людина, якій дорога цілісність нашої імперії, мусила вже давно передбачити, куди може завести нас надто ліберальне ставлення до таких елементів. Добре пам’ятаю, як два роки тому я у розмові з паном окружним старостою заявив, що Італія (це було під час Балканської війни і афер нашого консула Прохазки) чекає найближчої нагоди, щоб підступно напасти на нас. І ось нате! — вигукнув він таким тоном, немовби усі з ним сперечалися, хоч присутні кадрові офіцери під час його патякання мовчали та думали про себе, коли цей цивільний базіка кине голою задницею їжаків бити.
— Це правда, — продовжував Дуб, трохи заспокоївшись, — в більшості випадків навіть в шкільних письмових творах ми не брали до уваги ні нашого минулого ставлення до Італії, ні славних днів перемог наших армій, як, наприклад, в році тисяча вісімсот сорок восьмому, так і в році тисяча вісімсот шістдесят шостому. Про них згадується у сьогоднішньому наказі по бригаді. Однак щодо мене, то я завжди сумлінно виконував свій обов’язок і ще перед закінченням навчального року, майже, так би мовити, на самому початку війни, дав своїм учням стилістичне завдання: «Unsere Helden in Italien von Viсenza bis zur Custozza, oder…» — і дурень поручник Дуб додав: «…Blut und Leben für Habsburg! Für ein Österreich, ganz, einig, groß!»[55]
Він замовк, чекаючи, мабуть, коли всі інші у штабному вагоні почнуть говорити про новостворену ситуацію і він ще раз доведе, що вже п’ять років тому він передбачав, як одного дня Італія поставиться до свого союзника. Але зовсім розчарувався, бо капітан Заґнер, якому батальйонний ординарець Матушич приніс з вокзалу вечірнє видання «Pester Lloyd», сказав, продивляючись газету:
— Дивіться, ота сама Вайнерова, яку ми бачили у Бруку на гастролях, учора грала тут на сцені Малого театру.
На цьому припинилися дебати про Італію у штабному вагоні.
Батальйонний ординарець Матушич і денщик капітана Заґнера Батцер, які теж їхали у штабному вагоні, дивилися на війну з Італією з позицій чисто практичних: свого часу, ще в роки кадрової служби, вони обидва брали участь у маневрах в Південному Тіролі.
— Важко нам буде видиратися на ті гори, — сказав Батцер. — Капітан Заґнер має цілий віз чемоданів. Хоч я сам із гір, але це не те, що взяти рушницю під плащ і йти вишукувати якогось зайця в маєтку князя Шварценберґа.
— Якщо нас дійсно кинуть на південь в Італію, мені також не дуже-то посміхається гасати з наказами по горах і льодовиках. А щодо їжі, то там, на півдні, сама полента і олія, — сумно сказав Матушич.
[53] Тричі: Хай живе! (нім.).
[54] Проклята свиня (італ.).
[55] Наші герої в Італії від Віченци аж до Кустоцци, або… Кров і життя за Габсбурґів! За Австрію, єдину, неподільну і велику! (нім.).