— То може трапитися з кожним, — філософськи сказав Матушич. — Облиш його, не тобі ж його переодягати. Краще роздай карти.
Над Будапештом вже було видно заграву, а через Дунай перестрибував промінь прожектора.
Кадетові Біґлерові вже знову снилося щось інше, бо він буркотів: — Sagen Sie meiner tapferen Armee, daß sie sich in meinem Herzen ein unvergängliches Denkmal der Liebe und Dankbarkeit errichtet hat[41]. — А через те, що він при цих словах знову почав крутитися, сморід знову вдарив Батцерові у ніс, і він, сплюнувши, зауважив:
— Stinkt wie a’ Haizlputza, wie a’ bescheibena Haizlputza[42].
А кадет Біґлер крутився все неспокійніше і неспокійніше.
Його новий сон був надзвичайно фантастичний. Він захищає місто Лінц, у війні за австрійську спадщину.
Йому привиділись редути і укріплення навколо міста. Його головний штаб армії перетворився раптом у величезний лазарет. Всюди лежали недужі і трималися за живіт. Під палісадами міста Лінца ідуть сюди й туди французькі драгуни Наполеона I.
А він, комендант міста, стоїть над тим усім, також тримаючись за живіт, і кричить якомусь французькому парламентареві: «Передайте своєму цісарю, що я не здамся…»
Потім біль в животі раптом вщух, і він кидається з батальйоном через палісади за місто, вперед до слави і перемоги, і бачить, як надпоручник Лукаш своїми грудьми ловить удар шаблі французького драгуна, щоб відвести його від Біґлера, захисника оточеного Лінца.
Надпоручник Лукаш умирає біля його ніг з вигуком: «Ein Mann, wie Sie, Herr Oberst, ist nötiger als ein nichtsnutziger Oberleutnant»[43]. Оборонці Лінца, зворушені, відвертаються від умираючого, але тут зненацька летить картеч і вдаряє Біґлера у сідницю.
Біґлер механічно сягає рукою назад до штанів і відчуває, як щось липке мажеться по руці. Він кричить: «Санітари! Санітари!» — І падає з коня…
Батцер і Матушич підняли кадета Біґлера з підлоги, куди він звалився з лавки, і знову поклали на місце.
Потім Матушич пішов до капітана Заґнера і доповів, що з кадетом Біґлером діються дивовижні речі.
— Мабуть, це не після коньяку, — сказав він, — це більше скидається на холеру. Кадет Біґлер пив на всіх станціях воду. В Мошоні я бачив, як він…
— Ну, холера так швидко не розвивається, Матушичу. Скажіть пану докторові, він у сусідньому купе, хай подивиться на нього.
До батальйону був призначений військовий лікар, старий медик і член корпорації буршів Вельфер. Він вмів пити, фехтувати і притому знав медицину, як свою власну кишеню. Скінчив медичні факультети в різних університетських містах Австро-Угорщини, практику відбув у найрізноманітніших лікарнях, але докторату не захищав попросту з тієї причини, що в духівниці, яку залишив його дядько своїм спадкоємцям, була умова, щоб студентові медицини Фрідріхові Вельферу виплачувати річну стипендію до того часу, поки Фрідріх Вельфер не дістане лікарського диплома.
Ця стипендія була майже у чотири рази більша, ніж платня шпитального асистента у лікарні. Тому MUC[44] Фрідріх Вельфер чесно намагався віддалити присвоєння йому ступеня доктора медичних наук до якнайдальшого часу.
Спадкоємці зі шкури вискакували, називали його пришелепою, робили спроби накинути йому багату наречену, аби тільки його позбутися. Але він, MUC Фрідріх Вельфер, член, мабуть, дванадцяти товариств буршів{22}, ще більше їх розлютив: видав кілька збірок дуже добрих віршів у Відні, в Ляйпціґу, в Берліні. Друкувався у тижневику «Simplicissimus»{23} і спокійно вчився далі: йому не свербіло.
Але прийшла війна і підступно напала ззаду на MUC Фрідріха Вельфера. Поета, автора збірок «Lachende Lieder», «Krug und Wissenschaft» і «Märchen und Parabeln»[45], безцеремонно потягнули на війну, а один спадкоємець з військового міністерства доклав усіх зусиль, аби безтурботний Фрідріх Вельфер захистив «воєнний докторат». Зробив його письмово. Дістав цілу низку питань, на які повинен був відповісти, але він на всі відповів стереотипно: «Lecken Sie mir Arsch»[46]. За три дні полковник його повідомив, що Фрідріх Вельфер дістав диплом доктора медичних наук. Він давно вже дозрів, щоб дістати ступінь доктора, і головний штабний лікар призначає його до додаткового лазарету. Від його поведінки тепер залежатиме швидке просування по службі, і хоч він, як це відомо, в різних університетських містах мав поєдинки з офіцерами, то тепер, під час війни, такі речі забуваються.
Автор збірки поезій «Дзбанок і наука», зціпивши уста, пішов служити.
Після ствердження кількох випадків, що він ставився до солдатів-пацієнтів надзвичайно ліберально, розтягуючи, скільки можна було, їхнє перебування в лазареті, наперекір гаслу дня: «Вилежуватись і здихати в лазареті або вилежуватись і здихати в окопах — все одно здихати», доктора Вельфера послали з одинадцятим маршбатальйоном на фронт.
Кадрові офіцери в полку дивились на нього, як на щось неповноцінне, меншевартісне. Офіцери запасу також не звертали на нього уваги. Не приятелювали з ним, щоб не поглиблювати прірви між собою і кадровиками.
Капітан Заґнер, зрозуміло, вважав себе чимсь незрівнянно вищим від цього колишнього MUC, який порубав шаблею в часи свого довготривалого навчання кількох офіцерів. Коли доктор Вельфер — «військовий доктор» — пройшов повз Заґнера, той навіть не глянув на нього і далі говорив з надпоручником Лукашем про щось зовсім не важливе. Аби щось сказати, він раптом заговорив про вирощування гарбузів біля Будапешта. А надпоручник Лукаш при цьому згадав, як він на третьому році навчання в кадетському корпусі з кількома товаришами «з цивільних» їздив на Словаччину. Там їм довелося побувати в одного євангелічного пастора, словака. Той їм подав до свинячої печені січений, як капуста, гарбуз, а потім, наливши вина, сказав:
а він, Лукаш, страшно образився[47].
— В цьому Будапешті ми побачимо небагато, — сказав капітан Заґнер, — везуть нас якось в об’їзд. Згідно з маршрутом, ми тут стоятимемо лише дві години.
— Думаю, що будуть переформовувати вагони, — відповів надпоручник Лукаш, — а нас приймуть на сортувальну станцію «Transport Militär Вahnhof».
До них підійшов «військовий доктор» Вельфер.
— Нічого страшного, — сказав усміхаючись. — Панове, які мають претензії з часом стати офіцерами армії і які ще в Бруцькому клубі нахвалялися своїми стратегічно історичними знаннями, мали б дістати попередження, що небезпечно одним махом з’їсти цілий пакунок солодощів, які їм матуся посилає на фронт. Кадет Біґлер, з моменту виїзду з Брука, проковтнув, як він мені признався, тридцять трубочок з кремом, але на всіх вокзалах пив тільки переварену воду. Це нагадує мені, пане капітане, вірш Шіллера «Wer sagt von…»[48]
— Слухайте, докторе, — перепинив його капітан Заґнер. — Тут йдеться не про Шіллера. Що з кадетом Біґлером?
«Військовий доктор» Вельфер усміхнувся.
[41] Скажіть моїй відважній армії, що вона в моєму серці спорудила вічний пам’ятник любові і вдячності (нім.).
[42] Смердить, як прибиральник сортирів, як обісраний прибиральник сортирів (нім. діал.).
[43] Така людина як ви, пане полковнику, куди потрібніша, ніж якийсь нікчемний оберлейтенант (нім.).
[44] Medicinal Universalis Candidatus (лат.). Кандидат всіх медичних наук.
[45] «Пісні, що сміються», «Дзбанок і наука», «Казки і притчі» (нім.).
[46] Поцілуйте мене в дупу (нім.).
[47] Розмова капітана Заґнера з надпоручником Лукашем велася по-чеськи (прим. автора).
[48] Хто каже про… (нім.).