— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
— Кажи, що тобі треба, — я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ та град, вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене, — каже Котигорошко, — на той світ.
— Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, — полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли, — от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертав голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав свою ногу.
— От чого, — каже.
Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води; як притулили литку на покропили тією водою, — вона й приросла.
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
— Ви мене зрадили, — мушу вас покарати.
Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й живе.
КИРИЛО КОЖУМ’ЯКА
Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали городяни, треба і йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього підлестилась та й питається раз:
— Чи є,— каже, — на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
— Є,— каже, — такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з кожами трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.
Князівна взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі,— тільки один голубок. Вона вигодувала його ще як у Києві була. Думала-думала, а далі й написала до отця.
«Отак і так, — каже, — у вас, панотче, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, і словами, й подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово!"
Написала так, прив’язала під крильце голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ю та й побачили голубка.
— Татусю, татусю! — кажуть. — Чи бачиш — голубок від сестриці прилетів!
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував:
— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!
А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав він до себе всю старшину.
— Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?
— Є, князю. Живе над Дніпром.
— Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливав отакенною білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»