Вони тоді:
— Оце ж ми його прив’язали, — треба бігти та од-в’язати.
А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату — замалим хати не розвалив.
— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
— Добридень!
— Доброго здоров’я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходім разом!
— Ходім.
Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.
— Добридень!
— Доброго здоров’я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
— Ходім.
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом — так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
— Добридень!
— Доброго здоров’я!