Подорож до Ельдорадо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зірваний бас:

— Ну, от і тягніть. План, натурально, всьому голова. Та ми сьогодні закриті. Санітарний день. Раціо? Раціо!

Юний голосок:

— Як же так? Ми ж, дядю, відстанемо від п’ятого «а». У них прийняли, а у нас не хочете…

Зірваний бас:

— Не балакай лишнього і ослобоняй кабінет. Санітарний день! Драїмо металобрухт, миємо склотару. Раціо? Раціо!

Двері тихо причиняють, знову чутно громохкання металолому.

— То, кажеш, повно золота там? Гм? От тіко де б його узнать? Самочинно боязко… Ельдорадо, Ельдорадо… Диво, та й годі! Стіки прожив, стіки світу з’їздив, а не чув. Натурально — не чув! Ти тіко ж гляди: нікому-нікому! Жінці, й тій не кажи!

Члени Ради десятьох і всі присутні вислухали запис, потім переклад. Його монотонно зачитав поліглот Ізоль-Гол.

— Згодьтеся, добродію Семирозуме, — іронічно посміхнулася Міс-і-Сіпі, — на конкістадорів, на завойовників ці співрозмовники мало скидаються. Якщо це й авантюристи, то світ ще не знав таких наївних і безкорисливих авантюристів. Багато яхт, ботів, плотів сновигає по океанах і морях із сміливцями, що шукають пригод, але ж ніхто, крім цих, уже не шукає нас. Якщо я не помиляюся, останню експедицію на пошуки Ельдорадо виряджали з Голландії в 1748 році за літочисленням потойбічного світу? Що не кажіть, а з такими чоловіками варто познайомитися, їй-право!

Семирозум, куйовдячи в жмені сиву бороду, і собі мимоволі усміхнувся:

— Мушу визнати, потяг до незвіданого у жінок набагато розвиненіший. А якщо говорити всерйоз, добродійко, Міс-і-Сіпі, то, незважаючи на ваш похилий вік і пристрасну промову, виголошену тут, ви не переконали мене. До речі, де вони зараз?

— Проходять Дарданелли, — повідомив шостий член Ради, доктор Енц.

— Отож, оскільки головую сьогодні я, дозвольте попередньо підсумувати дискусію, — вів далі Семирозум. — Часу маємо вдосталь. Треба ще й ще зважити все як слід. Розіграємо зустріч з ними на моделі. Рівняння з надто багатьма невідомими… Оголошую засідання закінченим. Гарного вам настрою, добродії!

1. ПЕРШЕ БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ

ПОСВЯЧЕННЯ У МОРЕПЛАВЦІ

МОТОР Л-6 — ТЕХНІЧНЕ ДИВО АТОМНОГО ВІКУ

У Києві на Подолі, поблизу Житнього ринку, ще й зараз можна побачити ветху, кольору ошпареної жаби халабуду. Щовесни її ворота, котрі затуляють з вулиці невеличкий двір, заляпують дешевою зеленою фарбою, розведеною на нікудишній п’ятдесятипроцентній оліфі, яку маляри перед вжитком щедро розбавляють звичайнісінькою дніпровською водою. До першого літнього дощу халабуда хвабриться, хвацько потріскує трухлявими, поточеними шашіллю дошками і кожному перехожому тицяє під ніс свою вицвілу саморобну вивіску з цупкого картону:

Саме тут, любий мій читачу, де, здавалося б, золотом аж ніяк не пахне, і започаткувалася ця воістину дивовижна і воднораз до найменшої подробиці достеменна історія, яку я не міг не закріпити на папері у вигляді суто документальної повісті. Саме тут, у невеличкому дворі, де нахабно лізуть у ніздрі солодкуваті, до млості терпкі випари кінської сечі, прілого ганчір’я і використаного паперу, саме тут і охопило мене одного чудового ранку нестримне, всепереможне творче натхнення. Проходячи тепер повз халабуду, щоразу побожно знімаю кашкета, згадую добрим словом колишніх її господарів і…

Гай-гай, розчуленість далеко може нас завести! Тим-то мужньо утрімо запізнілу сльозу і тримаймося рятівних фактів невмолимої історичної послідовності.

1 квітня 1966 року завпунктом Панько Федорович Галасун прийшов на роботу, як завше, рівно о 9-й ранку. Настрій у нього був препаскудний. Безпосередніх причин того настрою він і сам не міг би назвати. Звечора ж нічого такого не вживав. Він взагалі принципово такого не вживає. Але про це скажемо пізніше. Весна видалася рання, дружна, метеорологи обіцяли день сонячний, теплий. Нічого не змінилося і в його кабінеті. Навпроти старого конторського столу з двома важкими подряпаними тумбами так само незворушно блимав підсліпуватим пожовклим дзеркалом диван довоєнного випуску. Дзеркало увінчувало його височенну дерматинову спинку і, очевидно, виконувало суто декоративну роль, бо скористатися ним за призначенням змогли б хіба що гравці збірної баскетбольної Союзу. Панька Федоровича та обставина не турбувала — він і так знав: має поганий вигляд. Хоч у вазі ще не втратив, але обличчя останнім часом якось зжухло, зморщилося, наче суха груша. Очі втратили живий блиск, білки пожовкли, мов оте дзеркало.

Галасун важко зітхнув, співчутливо обмацав очима потрісканий дерматин, перевів погляд на величезний порожній сейф, що придавив підлогу в кутку поряд з диваном. Це була теж добротна річ, зроблена на совість, сказати б, на віки. Хоча жовта, з розводами «під дуб» фарба і облупилася де-не-де, сейф загалом не втратив у вазі і мав невимушено імпозантний вигляд.

Галасун ще раз важко випустив повітря з легень, зняв велюрового капелюха, повісив його на розкарякувату дерев’яну вішалку, потому звільнився від сірого довгополого макінтоша і, пригладивши завченим автоматичним рухом колишнє волосся на голові, сів за стіл. Крісло під ним жалібно зойкнуло та й вмовкло. Зав утретє зітхнув і заплющив сумні очі.

Ні, він заплющив очі зовсім не тому, що не хотів бачити свого кабінету. Ні. Тільки тут до нього й поверталося ледь вловиме відчуття врівноваженості, впевненості. Кабінет Галасун спорудив своїми зусиллями. Методом народної будови. Найняв двох халтурників, ті відгородили дошками закуток халабуди, обклеїли дошки шпалерами. Поставили диван, стіл, крісло, вішалку, які звалила біля пункту сім’я із сусіднього будинку, що умеблювалася по-сучасному. Сейфа, котрий люб’язно запропонувала якась установа після чергової реорганізації, халтурники вдвох не подужали. Довелося підсобити їм, і ось тепер у нього є кабінет. Персональний. І якщо взяти до уваги теперішнє становище Галасуна, то цілком пристойний.

То чому ж все-таки Панько Федорович заплющив очі, то чому все-таки у нього препаскудний настрій? Які думи важко обсіли йому голову, що змушений підперти її обома руками?

Ах, звідки мені знати? Я ж не Мессінг.

Тим часом за перегородкою дзенькнуло відро, почулося вдоволене хоркання, заплюскотіла вода. Семен Михайлович Купчик, єдиний підлеглий Галасуна, напував двох кляч, тяглову силу приймального пункту. І хоча я не Мессінг, та осмілюсь твердити, що в голові Галасуна роїлося цієї хвилини таке: «Приплентався працівничок! Коні ситі б’ють копитами! А колись же їздив я і на газику, і на «Побєді», і навіть на «Волзі»… Е-е-ех! Як у тій пісні… Ти машина, ой ти железна, куди милого завезла? Ге-е-е-ей, ю-ха-ха-ха!.. М-да, далеченько завезла… Завезла та й викинула непоштиво на вибої, у цей кювет, у цей рівчак, у цю канаву, у яму оцю і списали, за борт викинули! Не відповідаю новим умовам! Хе! А тоді, а всю жизнь відповідав?! А тепер — ганчір’я збирати, бомажки з помийниць пакувати! Ой машина, ой ти желєзна!!!»

Одне слово, на Панька Федоровича навалився черговий жорстокий приступ керівної ностальгії. Тут і Мессінгом не треба бути.

У дворі переможно загриміли пом’яті відра, труби, іржаві бильця колись грандіозних, на дві персони ліжок, продірявлені чайники, каструлі. Невгамовні школярі ознаменували початок четвертої чверті учбового року і весни дружною здачею металолому.

Панько Федорович міцно притис долонями вуха — здавалося, то йому на душу, на серце, на голову звалюють і звалюють іржавий непотріб. Так він сидів довго-довго, а коли звільнив вуха і розплющив очі, то побачив перед себе Купчика з пожмаканим папірцем у руці. Панько Федорович миттю шаснув рукою у спідню кишеню піджака і, болісно морщачись, закочуючи очі, видобув звідти скляну трубочку з валідолом…

Не лякайся, читачу, наш герой не вріже дуба на перших сторінках повісті. Це аж ніяк не влаштувало б мене. Крім того, можу по секрету повідомити: у Панька Федоровича серце — як у вола. Не болить і ніколи не боліло. Просто в нього таке переконання, таке уявлення, що відповідальний працівник не має права з’являтися на роботу без валідолу. Несолідно. Небезпечно. І хоча сам він давно вже не відповідальний — з валідолом не розлучається.

Семен Михайлович поштиво вичекав, поки зав відкоркував трубочку, дістав таблетку, поклав її під язик і заплющив очі святого великомученика. Символічний номенклатурний ритуал було здійснено. Семен Михайлович мовив: