— Мені там без вашого плаща буде тепло.
— Карле Івановичу, вставайте. Ви весь тремтите…
— Звідси вороття нема, — відповів Бубон. — Смерть не жінка, гріхів не пробачає.
Сідалковський узяв його за плечі.
— Карле Івановичу, Карле Івановичу…
…Бубон здивовано розплющив очі. Сідалковський тихо запитав:
— Карле Івановичу, їсти хочете?
— Ви знаєте, Сідалковський, — розім'яв ноги Бубон і опустив їх на долівку, — я тільки що помирав. Бачив свою смерть на такій відстані, шановний, як оце вас. Стояв на самій грані. Ви коли-небудь на грані стояли?.. Дивилися кістлявій в очі?
— На грані не стояв і в очі не дивився, — відповів Сідалковський.
— А мені доводилося. Двічі. Раз на фронті, вдруге ось тут. На дивані…
— За останніми статистичними даними люди найчастіше вмирають на диванах, — сказав Сідалковський. — Вам, Карле Івановичу, це тепер не загрожує. На дивані двічі не вмирають.
— Це гарна прикмета. Той, хто двічі вмирав, втретє не зможе, — засяяв Бубон, як новий барабан при гарному освітленні. — Я хотів сам померти. Вірите, шановний? Навіював собі. Смерть, кажуть, можна навіяти…
— То вам снилося, Карле Івановичу, то був сон.
Бубон почав розтирати ліву ногу.
— Весь лівий бік затерп. А ви кажете сон. Наче тіло відмерло. То не сон. То приходила смерть, шановний.
— Сон — та ж сама смерть, тільки в кредит, — мовив Сідалковський.
— Е-е, не кажіть. Різниця між сном і смертю є…
— Невелика, — Сідалковський підвівся і підійшов до вікна. У вітрині магазину, немов у нічному дзеркалі, яскраво горіли літери фіндіпошівського гасла. Тільки навпаки. — Різниця між сном і смертю має ту перевагу, що інколи під час відпочинку залишає вам право на ілюзії. Смерть цього права не дає. Вона не така щедра.
— А як ви свою смерть уявляєте, Сідалковський? — запитав Карло Іванович.
— Взагалі я про смерть ще не думав. Але якщо помру, то хотів би, щоб на моєму похороні були прекрасні дівчата і наймиліші вдови Кобилятина-Турбінного. Щоб вони несли вінки й квіти і всі до однієї плакали. Щоб це був такий, Карле Івановичу, похорон, на якому б навіть ощасливлені моєю смертю чоловіки заздрили мені і ридали разом зі своїми жінками.
— Гарно, — не стримався Бубон. — На такому похороні мені теж хотілося б побувати. Нема тепер гарних похоронів. Все засушили. Колись похорон, шановний, святом був, — Карло Іванович встав, узяв себе руками за ліву ногу і почав її переставляти по паркету, як колоду.
— Затерпла? — запитав Сідалковський.
— Просто задубіла, шановний. Спасу нема, — Бубон скривився. — Кисню не вистачає. Рухатися більше треба.
— Півгодини тому телефонувала Мацеста Єлізарівна, — Сідалковський присів на диван і дивився на Бубона, який йому в ці хвилини нагадував ходячу літеру «я». — Питала, чи ви є. Цікавилася, чи це правда, що ми вас послали стежити за Євою. Я їй все роз'яснив. Визнав безглуздість нашої ідеї і запевнив, що завтра за Євою піду я.
— Не ходіть! — порадив Бубон.
— Чому? — здивувався Сідалковський.
— Страшенно гарна, шановний, — зітхнув Карло Іванович. — Ви закохаєтесь у неї, Сідалковський.
— Ви мене заінтригували, Карле Івановичу. Ви знаєте, я ще в житті нікого не кохав.
— Без Єви ви не зможете жити!
— Ви певні?