— Я ж його попереджав: Грак, ви колись кінчите як не на Лені, то в камері-одиночці.
— Султана батько посадив на ланцюг і протягнув дріт між грушею і льохом…
Раптом Філарет Карлович прокинувся. Він схопився за дубельтівку, але, побачивши Сідалковського, принишк і навдивовиж лагідно промовив:
— А, це ви, Сідалковський!
— Дзень добжий! — привітався Сідалковський.
— Йдіть до холери. Я по-польськи так знаю, як… — він хотів було додати «як ви, Сідалковський», але замовк, бо про Євграфа знав менше, ніж про Грака.
— О, то є дуже погано, Філарете Карловичу — він намагався наслідувати Чудловського і хоч цим внести якесь пожвавлення.
— А що я маю робити? Я народився і виріс в Україні.
— Треба купити самовчитель, завести магнітофон і вчити рідну мову уві сні. Тепер це модно…
— Мені вже пізно вчитися, Сідалковський. Хоч я все життя мріяв знати по-польськи…
— Вчитися і любити ніколи не пізно. А тим більше — рідну мову. Людина без знання мови — все одно, що телевізор без звуку: зображення є, а звуку ніякого.
Чудловський опустив очі, але повіками до кінця їх не прикрив. «Не вистачає матерії, — подумав Сідалковський. — Не той розмір. Очі більші за повіки».
— Ну, гаразд. Що тут у вас трапилося? Де мій член профспілки?
— Я його посадив до льоху…
— Посадив — м'яко сказано. Загнали до льоху. Чи не так, Філарете Карловичу? Я можу з ним поговорити?
— Можете. Але я, перепрошую, дуже вас поважаю. Не надумайтесь допомогти йому втекти. Стрілятиму по обох. Перепрошую, і по вас, Сідалковський… Цей миршавий пес два тижні…
— Я знаю, — перебив його Сідалковський. — Відчиніть, будь ласка, льох і зачепіть за якусь іншу грушу Цербера. У мене святковий костюм, Філарете Карловичу.
У льоху було темно, як у бочці, накритій чорним рядном. Сідалковський повільно опускався, намацуючи ногами сходи. У тендітний ніс Сідалковського вдарив запах вогкості й торішніх квашених огірків. Очі поволі почали звикати до темряви.
— Грак, ви живі?
— Йди прямо, козаче. Можеш з гордо піднятою головою. Тобі не личить її так низько опускати. Тут усе високе.
— Ви ще здатні цитувати Сідалковського? Я вас радий побачити, Грак, але поки що не можу. Прийміть мої вітання з темряви. Де салютант! Я вас вітаю, мій непокірний друже!
— Я тебе також, Сідалковський. Вибач, але немає де посадити тебе. Поступаюсь своїм троном у вигляді кружків від діжки. Можеш не боятися. Я їх висушив і витер. Твоїм штанам нічого не загрожує. Ти, здається, слова «штани» не любиш. Пардон, Сідалковський, брукам…
— Як ви тут поживаєте, Грак? — перебив його Сідалковський.
— А як може поживати приймак, який одружився на дівчині заради прописки?
— Але ви, здається, відмовилися одружуватися. Ви, певно, вважаєте, що два штампи в паспорті — то зайва розкіш…
Грак мовчав, колупаючи ногою цемент.
— Що ви все життя там шукаєте, Грак?
— Така звичка, — буркнув той.
— Ви почали нечесну гру, Грак. Я вам радив викинути трохи совісті, але не всю. Ви перестарались. Цо занадто, то не здраво, як кажуть поляки.
— Слухайте, козаче, але я не можу. Я їй лише носом до грудей дістаю.