— Гранат. Єва Гранат, — ледве вимовив Адам, зворушений і розчулений промовою Сідалковського.
— Так-от: перевірка поведінки Єви Гранат покладається на голову «бюро уваги», нашого найдостойнішого і найзразковішого сім'янина, шановного Карла Івановича Бубона! — урочисто закінчив він.
— Пробачте, шановний, але у мене професійна хвороба… А для перевірки треба ходити, бігати. У мої роки за молодими жіночками…
— У ваші роки, Карле Івановичу, тільки за молоденькими й гасати, — кинув репліку Ковбик.
— Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але в мене, я вибачаюсь, хвороба. По-латині не знаю, як називається… Я не провізор…
— То у мого знайомого теж була така хвороба, — несподівано підвівся з-під вішалки Ховрашкевич. — Але, то я вам скажу, він тільки його ходінням і вилікував. Ходіння — то найкращий засіб боротьби з тими професійними хворобами…
— А чому б ото вам, шановний, не піти? Ви у нас, пробачаюсь, старий парубок. Вам з боку сімейного життя ніщо не загрожує.
— Що ви з нього, Карле Івановичу, візьмете? А якщо воно раптом на тій Єві одружиться? Гляньте, женщина яка? Така обплутає не одного Ховрашкевича, — промовив Ковбик, передаючи Бубонові, як естафетну паличку, фотокартки Єви.
Карло Іванович глибоко зітхнув, витер з лисини піт і сів з виглядом людини, готової на все, навіть на подвиг в ім'я збереження чужої сім'ї.
Грак прийшов рівно через тиждень.
— Точність — ввічливість королів. Неточність — ввічливість ветеринарів, — безцеремонно зустрів його Сідалковський. — А я вже гадав, ви поїхали до села. Поміняли генеральські аксельбанти на кохання, і, знаєте, стало раптом жаль вас, як чогось передчасно втраченого. Я відчуваю, що мені вас у житті не вистачає, Грак. Шосте чуття підказує. Сідайте. Чого ви стоїте, як на заліку? Ви вже не студент.
Грак сів. Сідалковський вийняв пилочку для нігтів і заходився їх підточувати.
— Як поживає Сабанєєв?
Грак підвів на нього очі — погляд у нього був розумний, але туманний, як матове скло.
— Важко мені з вами, Грак. Важко, але приємно. Підтекстів ви зовсім не вловлюєте. Від образності далекі, як я від канцелярії православної церкви. Скажемо простіше й доступніше. Окунцями займалися?
— Займався, — ожив Грак. — Навіть пробував юшку варити. Товаришка допомагала…
— Та, що збирається виходити за механізатора широкого профілю?
— Вона не виходить.
— Ну, так вийде. А ви їй так нічого й не сказали. Ай-яй-яй! Це дуже негарно з вашого боку — використовуєте дівчину, як посібник по варінню юшки. Ну, гаразд. У Сабанєєва, значить, заглядали?
— Навіть законспектував.
— Будову тіла риби вчили по схемах чи по фотографіях?
— По малюнках.
— Це трохи гірше, але нічого. Як бачите, Грак, академію скінчити мало, потрібно пройти ще університети. Отже, за діло. До Стратона Стратоновича я піду сам. Якщо він виявить бажання подивитися на вас — покажу. Сидіть у кабінеті, але, дуже прошу вас, не зачіпайте паркету. Краще повторюйте пройдене, — Сідалковський вийшов.
— Стратон Стратонович у себе? — привітавшись, запитав у Дульченко.
— Нема! — відрубала по-єфрейторськи Маргарита Ізотівна. — Вийшов.
Сідалковський поглянув на Зосю — та заперечливо і ледь помітно похитала головою. Зося для фіндіпошівців була за барометр. По ній вгадували настрій Ковбика, визначали, коли можна було заходити до Стратона Стратоновича, а коли краще не йти. Якщо Зося мовчки й заперечливо похитувала головою, то це означало, що стрілка показує на бурю. Якщо стенала плечима знизу вгору, то це означало: погода сонячна, але з хмарами. Коли голова у Зосі опускалася різко вниз і при цьому заплющувалися очі — це означало, що у Ковбика настрій сонячний, без жодної хмарки на обрії. Якщо стенала плечима і одночасно розводила руками, то можна було йти, а можна й вертатися. Цього разу Зося просто здивовано підняла праве плече і ледь помітно кивнула головою: «Стратон Стратонович є, але Королева Марго не пускає».
— Дивно, — промовив Сідалковський. — Тільки-но телефонував: «Сідалковський, зайдіть до мене», а тут…
— Якщо телефонував, то зайдіть, — розсердилась Дульченко.
Стратон Стратонович був у кабінеті не сам, а з Ховрашкевичем. І Сідалковський одразу відчув, що мова йшла якраз про нього. Останнім часом Євграф чомусь не подобався Ковбику, і той дивився на нього, як нумізмат-початківець, якому підсунули блискучу монету, подаючи її за дорогу й рідкісну, а вона виявилася звичайною, та ще й абсолютно сучасною.
Ковбик і сам не знав, що саме йому не подобається в Сідалковському. Чи не ця його претензійність, імпозантність, оце хизування? «Машкара це все», — думав про нього Ковбик. Хоча зовні вони, здавалося, не відрізнялися нічим. Обидва носили сучасні костюми й краватки. Той і той читав періодику, але загалом щось їх різнило й відкидало в різні боки. Сідалковський підкреслено розмовляв чистою літературною мовою за випуском останнього доповненого і переробленого групою мовознавців правопису. Він не вставляв у речення жодного архаїзму і не пересипав свої виступи діалектизмами. Навіть подільськими[8]. Так переважно розмовляють тільки співробітники видавництва «Наша школа», але й то не під час перерви. Все це давало підстави Стратону Стратоновичу казати на Сідалковського: «Інтелігент собачий».
[8] Мається на увазі Поділля, а не Поділ.