— Я хочу почепити табличку на дверях: «Є. М. Сідалковський». Але хто? Хто такий Сідалковський? Двірник, сторож, піаніст, негідник, покидьок чи людина з красивим почерком і такими ж манерами?
— А ви напишіть: «Ніхто»! Просто ніхто. Сідалковський і все, — цілком серйозно промовила Ія.
Він був надто високої думки про себе, щоб у цих словах помітити іронію. Тому так само серйозно відповів:
— Для людей цього мало. Вони повинні знати. Хай хоч фальшиве, але конкретне. А може, написати: «Сідалковський-адвокат»? Але кому тепер адвокати потрібні?
— Це не підходить, — сказала Ія.
— А стоматолог?
— А якщо у когось розболяться зуби? Що ви тоді робитимете? Вже краще й справді адвокат.
— Але адвокати ще людям потрібні.
— Ви так гадаєте? А чому вам все-таки не написати, ким ви є насправді?
— Ви з мене смієтесь. Не можу ж я написати: «Сідалковський — секретар-референт «Фіндіпошу», як це часто пишуть на цвинтарних пам'ятниках: «Тут похований кандидат наук»… Ні, Іє. Я люблю жарти, але треба, щоб вони хоч трохи нагадували щось реальне.
— Напишіть: тут живе музикант…
— У нашому дворі всі діти вчаться на Бетховенів, Чайковських і Лисенків. Я не хочу ризикувати, — похитав головою Сідалковський.
— Напишіть, зрештою, що артист!
— Краще, але дівчатка люблять автографи.
— Футболіст? — вгадувала Ія голосом школярки, якій сподобалася нова гра.
— Модна професія, але, — Сідалковський склав носовичок учетверо. — Але я віддаю перевагу не ногам, а інтелекту!
— Тоді філософ! Ви ж філософ, Сідалковський. Чому б вам і справді на дверях не почепити таблички: «Сідалковський-філософ». Це, по-моєму, теж ні до чого не зобов'язує.
— Не беріть мене на котурни, Іє. Кості кинуто! Свистать усіх нагору! — він акуратно і так красиво вивів на папірці своє прізвище, що Ія полюбила його ще більше. — Але у мене до вас невеличке прохання: цю записочку граверу подайте, будь ласка, ви…
— Вона так гарно написана, що за неї нема чого соромитися. Чому б вам цього не зробити самому?
— Мені, Іє, незакінчена вища освіта не дозволяє.
— Гаразд, — посміхнулася вона і раптом поцілувала Сідалковського в щоку. — 3 вами, Сідалковський, легко і в той же час так важко…
— Не перебільшуйте. А тепер уперед! — Він підставив Ії лікоть.
Гравер, віком не старший за Сідалковського, мовчки взяв текст, прочитав як майстер, що робить написи на пам'ятниках, і з олімпійським спокоєм почав виводити такі гарні літери, що Сідалковський не стримався і підійшов ближче, заздрісно дивлячись на золоті букви, які з'являлися на срібній табличці, наче перші сліди на першому снігу. Посмішки у майстра він не помітив. Навіть у кутику губ.
— Гм, — мугикнув Сідалковський, немов наслідував Ковбика, коли нічого не розумів.
— От і все, — защебетала Ія, розрахувавшись, — товаришу філософ.
— Він так нічого й не сказав?
— А що він мав казати? — здивувалася вона, довірливо заглядаючи йому в очі.
Сідалковський мовчки обняв її за плечі й з універмагу повів у «Грот», де готували каву-глясе з присмаком суниць чернігівського лісу.
«Понеділок — важкий день навіть для Адама», — подумав Сідалковський, дивлячись на розпухлий ніс касира «Фіндіпошу» Баронецького-Кухлика, що нерішуче переступив поріг кабінету.
— Що у вас, Адаме? — запитав Сідалковський батьківським тоном, бо, як знаємо, мав уже на це право.