Ховрашкевич у цьому його повністю підтримував, а зі свого боку виливав на Сідалковського і своє відро помий. Тепер вони обидва жалкували, що прийняли Сідалковського на роботу, і навіть були певні, що він незабаром цілком замінить Варфоломія Чадюка.
— Такі правильні завжди доноси пишуть, — казав Ковбик.
— То, скажу вам, я вже бачив, як він годинами сидить і виводить кожну літеру, ніби Даромир взуття на картинах. То такий почерк виробляється не випадково…
— Хай пише! — опускався у крісло Ковбик. — Тільки ті епістоли на його голову.
Сідалковський і справді удосконалював свій почерк, але над словом чи стилем він не працював. Його цікавило тільки накреслення літер, їхня, так би мовити, наглядність, естетичність, краса. Стилю у нього не було. Навіть епістолярного. Отже, Ховрашкевич даремно запевняв Ковбика у протилежному. Будь-яка анонімка, що приходила за підписом «групи товаришів» чи «трудящих», до Сідалковського не мала аніякісінького відношення.
— Недаром воно очі опускає додолу, — казав у цих випадках Стратон Стратонович. — Чує кішка, чиє сало з'їла.
Але він помилявся. Над літературним словом Сідалковський почав працювати випадково. Біля київського центрального гастроному, де на автоматах з газованою водою хтось гарним почерком вивів: «Товариші алкоголіки! Не забирайте, будь ласка, стаканів. Людям нічим воду пити».
Поки Сідалковський читав це оголошення, до нього підійшов незнайомець, підтягнувся до вуха і тихо мовив:
— Слухай, дай двадцять шість коп. на сухвино…
— Ставайте в сухдок і на незнайомих не тикайте. Це інколи вкорочує життя і частенько приводить до фізичних травм… Не моральних, — підкреслив Сідалковський, — а саме фізичних!
Сідалковський вважав себе людиною вихованою, і сам казав усім тільки «ви». Але коли йому тикали, він морщився, неначе від гнилого помідора. Такого звертання без ускладнень, як і гонконгського грипу, він не терпів.
— Пробачте, професоре. Чи ви журналіст? — розгубився алкаш. — У вас така вимова. Чиста, як дев'яностошестиградусний спирт. Позичте карбованця…
Від гарної вимови, зрозумів Сідалковський, його акції, як і ціни, піднімаються. Він добрішав, наче тісто на дріжджах. Та й діватися було нікуди. Якщо відмовиш, то він знав: слово «професор» перетвориться на протилежне йому поняття. Сідалковський, особливо Сідалковський-другий, такого допустити не міг, хоч поруч і не було знайомих. Компліменти для Євграфа — як для жінки прикраси. Він витяг останнього карбованця.
— Металевими, сподіваюсь, берете?
— Дякую, професоре, — слова для п'яниці не коштували нічого, але в душу Сідалковського залягали, як металеві карбованці в гаманець.
Євграф навіть не оглянувся і пішов геть. Так ходять тільки закохані, що несподівано полаялися, або молоді актори кіностудії, які одержали свою першу роль, але ще її не зіграли…
— Що у вас? — запитав Ковбик, дивлячись поверх окулярів на Сідалковського.
Ховрашкевич підвівся, притис, як кошеня за голову, цигарку до дна попільнички і придавив. З неї тільки дим пішов.
— Я піду, — промовив він.
— Залишайтесь, — наказав йому Ковбик у формі прохання.
— Може, мені іншим разом зайти? — запитав Сідалковський голосом, який не сподобався не тільки йому, а й навіть його двійникові.
— А чого ж? Давайте вже одразу!
«Доля Грака повисла на волосинці, — подумав він. — Сказати, що Мурченко прислав, чи краще від себе?» Сідалковський зрозумів, що Грак йому не байдужий, хоч ставиться він до нього якось неприязно.
— Товариш на роботу проситься. Має направлення… у село. Але каже, — додав від себе Сідалковський, — направлення — добре, але у «Фіндіпоші» — краще…
— Хто він? — не зовсім дружелюбно перебив його Стратон Стратонович.
— Закінчив сегеакадемію. Ветеринар. Диплом з відзнакою…
— Хоч гарне чи миршаве?
— Та непоганий, — абстрактно відповів Сідалковський, хоч і відносив себе до прихильників класицизму.
— Мо', взяти на відділ вичинки? Ветеринар же… Як ви дивитеся? — Ковбик повернув свою важку голову до Ховрашкевича.
— То я вам скажу так, якщо анонімок не писатиме, то, я гадаю, можна взяти…