Фіндіпошівці розглядали картину, але кожний чомусь від неї відступав, намагаючись заховатися за спиною товариша. Нещадим нічого не зрозумів, але коли підійшов ближче, зробив те ж саме. Він глянув на новий шедевр Даромира — і йому стало ніяково за своє взуття. Тепер він зрозумів усе. Один Сідалковський стояв попереду них і сприймав естетичну вартість картини з олімпійським спокоєм. За своє взуття йому червоніти не доводилося…
Чигиренко-Рєпнінський з погордою оглядав своїх цінителів, які стояли принишклі і зовсім маленькі на її тлі. Тільки Зося дивилася на неї з висоти, і то недовго, бо негайно пішла, так і не зрозумівши захоплення фіндіпошівців.
— Ради таких черевиків варто жити, — мовив Сідалковський. — Гарне взуття. Як дитинство в спогадах.
Ховрашкевич неприязно стрельнув на нього з-під своїх кошлатих брів і замислився, підшукуючи якусь мудру фразу. Він, безперечно, знав усе і розумівся навіть на картинах Чигиренко-Рєпнінського. Але його на полотні зацікавило не взуття, а те, чому червоніє черешня, коли достигає. Це явище не вміщувалося в теорію імпресіонізму, і він ретельно шукав інших пояснень.
Нарешті Ховрашкевич таки знайшов його і розпочав пояснювати:
— То я вам скажу так…
— Де б його собі таку роботу знайти? — раптом розкололась стеля, і всі обернулися, глянувши на Стратона Стратоновича, що наближався до них, як МАЗ. — М-м-мда-а-а! Тільки поприходили! Не встигли місця нагріти! Уже патякають! Зранку! Умитися треба! Ну й роботка ж! А у відрядження їхати нікому! Руки тремтять! Хто ж попит вивчати буде? Бухгалтерá!
Усі мовчки почали розходитися. Один Ховрашкевич дозволив собі залишитися і сказати:
— От Стратон Стратонович вам пояснить, що й до чого…
— Розмазня, — кинув Стратон Стратонович і пішов далі по коридору з виглядом криголама, перед яким розламуються айсберги. — Маргарито Ізотівно, хто питатиме, я в Києві. На симпозіумі!
Усі полегшено зітхнули і поспішили до Маргарити Ізотівни дізнатися, чи не збирається на симпозіум ще й Арій Федорович.
Даромир, як завжди, сідав у приймальні навпроти Зосі, брав аркуш цупкого паперу і фломастером накидав перші штрихи до майбутньої картини. Зосі він пояснював, що таке імпресіонізм, абстракціонізм, модерн.
— А до якої течії ви належите, Даромире? — цікавилась Зося, а Маргарита Ізотівна несподівано гнівалась.
— У мене модерн тісно переплітається із абстракціонізмом.
Останнє слово страшенно негативно діяло на Дульченко. Вона на нього реагувала, як індичка на червоний кашкет чергового по вокзалу, мінялася на обличчі й зауважувала:
— І не совісно вам так говорити молодій дівчині? Як у вас язик не стане поперек горла?
Які асоціації у неї викликало слово «абстракціонізм» — навіть Ховрашкевич не міг здогадатися. Даромир піднімався, знизував широкими, як шафа, плечима і виходив геть.
— Що ця баба розуміється на мистецтві, — заочно лаявся він.
А Маргарита Ізотівна тим часом сідала на свого улюбленого коника і навчала Зосю:
— Зосенько! Красунечко ви моя! Не вірте жодному чоловікові на світі. Усі вони брехуни і шарлатани. У мене є досвід, повірте мені. Думаєте, цей бородач кращий? Ви вірите його листам? Він же десь на Півночі шлявся. Думаєте, йому картина була потрібна? До жінки їздив.
— Він же неодружений, — заперечувала Зося.
— Усі вони неодружені. А як тільки візьме вас, виявляється, аж на двох аліменти платить. Візьміть цього… Нашого красеня… Сідалковського.
Зося раптово спалахувала і заплющувала очі, що покривалися тендітними, рожевими, з синіми прожилками повіками, котрі скидалися на великі пелюстки ранкової незабудки.
— Його ошукали, — захищала Сідалковського Зося.
— Хто ошукав? Хто ошукав? Ви йому вірите? Такого ошукаєш! Він сам добрий ошуканець. Я їх усіх знаю. Знаю і ненавиджу. І повірте мені, Зосенько, Дульченко ніколи ні за кого не вийде заміж… Спом'янете моє слово. Я не буду Дульченко, коли це слово порушу…
Фотокартки Адам приніс наступного дня. У Баронецького їх було стільки, як у Дульченко рецептів на приготування борщів. Сідалковський не без цікавості взяв пачку фотографій і глянув на першу-ліпшу.
— М-так, — він звів брови і загадково похитав головою, що Адамові спочатку навіть не сподобалося. — Ваша Єва, Адаме, створена богом. Це вам кажу я — переконаний від природи і виховання атеїст. Гарна, аж страшно…
— А в житті? Побачили б ви її в житті, Сідалковський! — зрадів Адам.
— Покличте до мене, будь ласка, Чигиренка-Рєпнінського, — сказав він до Адама, не звертаючи на його слова жодної уваги.
Адам вибіг з таким виглядом, ніби з Євою уже все позитивно вирішилося. Даромир ходив ліниво, здавалося, ніколи нікуди не поспішав і завжди про щось думав, забуваючи навіть привітатися.