— Це чудо техніки, мабуть, у Сільгосптехніці виготовили? — кивнув головою Сідалковський.
— Вгадали, — задоволено кивнув важкою головою Дзеркальний.
Імпровізований стіл сервірували Роздобудько і Карпо. Дмитро Панасович брав пляшки і опускав їх легенько, як дітей, у лісову ямку-криничку, з якої била джерельна вода. Грак намагався дещо допомогти їм. Дід Трифон тим часом приніс відра. В одному з них уже була почищена й вимита біля річки риба, в другому — свіжі помідори й огірки.
Не спускаючи очей з батареї пляшок коньяку, Сідалковський зважував свої можливості. «Ставлю дві пляшки сухого вина проти цієї розкоші… Ганьба!» Навіть Граку і тому стало соромно, хоч він не знав, що таке сором.
— Ми можемо відповісти вам тільки майстерністю, — сказав нарешті. — Євмен Миколайович Грак на міжнародних конкурсах у князівстві Ліхтенштейн здобував найвищі призи за сорок сортів найспоживнішої і найкалорійнішої юшки, приготованої в польових умовах. Має дипломи і медалі. Правда, скромність не дозволяє йому возити їх із собою. Чи не так, Євмене Миколайовичу?
Грак так блимнув очима на Сідалковського, що тому на якийсь момент здалося, що перед ним не Грак, а Філарет Карлович.
— Щоправда, приз і золоту пальмову віть за смакові якості юшки вручили, на жаль, іншому кулінару. Із Ліхтенштейна. У них, виявляється, зовсім інші смаки.
— Зрозуміло, — лукаво примруживши очі, сказав Дзеркальний. — У нашому районі такої юшки, як мій Карпо, ніхто не готує.
Шофер вдячно посміхнувся своєму голові.
— Ну, чого ж ви стоїте? Розливайте. Першу за знайомство, — запропонував Іван Андрійович.
Випили. Дід Трифон, крекнувши і понюхавши шкоринку хліба, підійшов до Грака.
— Ось вам спеції.
Євмен розгубився, для чогось засукав рукави. Сідалковському здалося, що він навіть чимось незадоволений.
— Пробачте, діду, — вихопилося в Грака. — Але я юшки варити не вмію.
— Як?! — підвівся Сідалковський. Усі зареготали. — Слухайте, Євмене Миколайовичу. Ви ж проходили практику. Вам профспілка надала таку можливість. Ви ж самому Стратону Стратоновичу складали іспити!..
— Я не пройшов по конкурсу, — посміхнувся Грак, цитуючи Сідалковського.
Той забронзовів.
— Я пропоную тост за жінок, — раптом вихопилося у Грака.
— Але не пенсійного віку, — додав Сідалковський, уже оговтавшись.
Потім пили за те, щоб наша доля нас не цуралась і, звичайно, щоб не по останній.
— Все одно щось сумно, товариші. Може, ще по одній, щоб язики порозв'язувалися? — запропонував Чудлло.
Пропозицію підтримали одностайно. Утримався тільки Карпо.
— Беріть, товариші, баличок. Пригощайтесь, — запищав нарешті й Роздобудько.
— Пригощайтесь, Грак, ви тепер аристократ, — скривився Сідалковський. — Але не забувайте про мене. У баличка тепер майбутнє таке, як у динозавра. Їх навіть на виставках уже не показують. У музеях тим більше.
— Ви б, хлопці, анекдота якогось розповіли. Га? — попросив Дзеркальний, — Ви ж там біля столиці крутитесь. Ближче, ніж ми.
— На анекдоти у нас мастак тільки Грак…
— Теж участь у конкурсах бере?
— Обов'язково. Ну, гаразд. Цього разу порушимо субординацію: перший анекдот розповім я, — взяв у свої руки ініціативу Сідалковський. — У поїзді їдуть двоє. Ти знаєш, — каже один, — мене на цій станції збиралися бити. «А звідки ти знаєш, що збиралися?» — запитує другий. «Ну, коли б не збиралися, то не били б».
Ефект був несподіваний. Майже ніхто не засміявся. «Ще не анекдотна пора», — подумав Сідалковський і вирішив спробувати таки викликати сміх.