Арій Федорович ще більше пополотнів і раптом знову присів, ухопившись руками за краєчок столу.
— Але я вибачаюсь не тому, — Нещадим почав заїкатись. — Ви мене в цю справу не вплутуйте. Це вам не вдасться. У вас немає ніяких доказів.
— Ви так гадаєте?
Стратон Стратонович вигравав час. Він знав, що клин вибивають клином. Найкращий метод спровокувати й його, але цим самим Ковбик і під собою підрізав сук, на якому сидів. «Ваш голос записано на магнітофон», — так і хотілося кинути цю фразу Нещадиму в обличчя. Ковбик знав, що зараз, у цю мить, цього було б достатньо, щоб Нещадим розколовся остаточно. Але він на таке не йшов, просто не міг. Йому було гидко. Гидко спускатися до Нещадимового рівня.
— Я вважаю, — не поспішаючи, продовжував Ковбик, — що моя службова совість буде нечиста, якщо ви негайно не подасте заяви і добровільно не залишите «Фіндіпош», — продовжував Ковбик таким тоном, ніби у «Фіндіпоші» уже всім відомо, що у міліцію телефонував саме Нещадим.
— Що ви цим хочете сказати? — Арій Федорович пронизав Ковбика холодним кинджальним поглядом, в якому любові до свого начальства уже не було.
— Я цим сказав усе, що хотів сказати. Це для вас єдиний і на даному етапі найкращий варіант… Не примушуйте мене, — Ковбик карбував кожне слово, — вдаватися до адміністративних заходів. На роздуми я вам не даю ані хвилини, ані секунди. Ось вам папір і ручка…
— Але ви не маєте права…
— Тоді я це питання виношу на місцевий комітет, — і Ковбик підійшов до стіни, оглянувся на Нещадима, приклавши палець до кнопки електродзвоника.
— Пробачте, але мені здається… — Нещадим почав перебирати пальцями свою чорну течку. — Це ще треба розслідувати.
— От ми зараз і приступимо до розслідування, — Ковбик повернувся і щосили натис на кнопку. Електродзвоник голосніше, ніж будь-коли, наче по ньому ударили подвійним струмом, задзеленчав у приймальні. — Єдине я вам хочу сказати, Арію Федоровичу: після цього розслідування наші дороги розійдуться, як розходяться в полі жниварки. Ви мене зрозуміли?
Ковбик витяг свій бурштиновий мундштук. Серце переганяти піт, здається, перестало. Стратон Стратонович дихав рівномірно і грамотно, Арій Федорович дивився на нього і повторював одне й те ж:
— Я так цього не залишу.
— Це ваша справа…
У дверях з'явилася голова Зосі.
— Покличте негайно Карла Івановича, Сідалковського і Панчішку.
Зося зачинила двері.
— Я протестую! — раптом вигукнув Нещадим.
— Проти чого? — Ковбик зробив вигляд, що здивувався.
— Проти несправедливості.
— Ми її ще не встановили. Може, ця справедливість на вашому боці, Арію Федоровичу. Щиро кажучи, я бажав би, щоб саме так сталося, — Ковбик відчув себе на коні. — Мені з вами не хочеться розлучатись. Боюсь, такого, як ви, помічника я більше не матиму… — Ковбик після холодного душу на голову Нещадима почав лити тепленьку водичку.
— Ви з мене знущаєтесь. Ви смієтеся прямо мені в очі!
— Що ви, Арію Федоровичу, візьміть себе в руки. Я вас просто не впізнаю. Ви підвищуєте голос. Ви кричите!
— Це наклеп! Ви хочете все обернути проти мене! Звалити з хворої голови на здорову…
— Ну знаєте, — Ковбик покрився червоними, як півонія, плямами. На Нещадимові були тільки білі. — Ну, це вже виходить за всякі межі! Може, ви заперечуватимете… — Ковбик не договорив. У Нещадима раптом здали нерви.
— Це софістика! — верескнув він. — Це вже, знаєте, як називається?
— У софістиці я не розбираюся, а от в інтонаціях голосу… Тому, дорогий мій, не кричіть, не гарячкуйте, будь ласка. Я це роблю насамперед у ваших інтересах.
— Ви хочете мене позбутися, щоб залишитися зі своїми улюбленцями і підлабузниками!
— Ще одне слово, товаришу Нещадим, — і ви вже не зможете подати заяву навіть за власним бажанням. Зараз я ще для вас дещо можу зробити. Точніше, не для вас, а заради ваших двох дітей, — Ковбик так міцно стиснув мундштук, що дим з цигарки крізь нього більше не надходив.
Він ще раз натис на кнопку і ледь не вдавив її в стіну. У кабінеті з'явилась перелякана Маргарита Ізотівна.