Катастрофа в раю: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нічого цікавого у дяді в животі немає.

Пацан скривив личко, потер кулачком очі і запхинькав:

— Я хоцю погра-а-а-тися з ним.

— Не плач, ну, не плач, — вгамовував його Ерудит. — Сьогодні увечері матимеш скільки завгодно няньок.

— Я хоцю за-а-а-араз.

— Слухайте! — не втримався я. — Дозвольте мені. Швидко його заспокою.

— Тихше, тихше, — перелякався екскурсовод. — Ходімо звідси. — і вже надворі додав: — Не забувайте, ми не маємо права застосовувати будь-які фізичні засоби впливу. Як і скрізь, тут роботи можуть лише виконувати накази кібертонців, які б ті накази не були. Роботи просто не можуть припустити можливості іншого поводження.

— Ну, ви дограєтеся… Дітлахи всіх вас розберуть до гвинтика!

— Не перебільшуйте. Нас набагато більше, ніж дітей. Нас взагалі більше, ніж усіх кібертонців, разом узятих.

— А що буде з тими, демонтованими?

— Їх відправлять в майстерні на монтаж. Те, що ще можна, використають. Решта піде на переробку… А ось і третій корпус. Тут школа. В школі не зовсім безпечно, а тому завітаємо у вчительську кімнату і, якщо вам цікаво, подивимося який-небудь клас по телебаченню.

У вчительській нікого не було, саме йшли уроки. Ми увімкнули телевізор і перенеслися в один з класів. Назвати його класом у звичайному розумінні, правда, важко. Ні дошки, ні парт, ні зошитів, ні книг. Посеред кімнати сидять на килимі чотири підлітки (років дванадцяти-чотирнадцяти) і ріжуться в дурня. Біля них мнеться робот. Ось він делікатно поторгав за плече одного з підлітків і, винувато усміхаючись, мовив:

— Може, почнемо урок?

Підліток навіть не обернувся. Кинув:

— Відчепись. Краще здай карти.

Вчитель слухняно присів і, перетасувавши колоду, здав.

— Невже картярство входить в обов'язкову програму?

Ерудит ніяково знизав плечима:

— Як би вам сказати… Програми, різні найскладніші програми маємо тільки ми. Кібертонці принципово не визнають ні програм, ні якихось планових, заздалегідь визначених дій. Між іншим, ви, мабуть, вже здогадалися, що входить в мої обов’язки, як двійника Чудотворця Дванадцятого? Ні? Я вловлюю його думки, формую їх і висловлюю. Нелегка робота. Здебільшого доводиться здогадуватися, а то й просто вигадувати…

— Але ж їхніх дітей чого-небудь все-таки навчають?

— Атож. Навчають ні над чим не замислюватися, все сприймати на віру. Ну, й розрізняти, крім того, цифри, говорити.

Далі я довідався, що ні читати, ні писати кібертонят не вчать. Їм намагаються втовкмачити з допомогою картинок лише поняття про найпростіші речі побуту, про страви. А оволодіти спрощеною розмовною мовою їм допомагають записи на магнітофонних стрічках, які прокручують вночі, коли кібертонята сплять.

Ми ледве дочекалися, поки в класі скінчиться гра. Дурнів нагородили щиглями. Вчителю вдалося витягти одного учня до стіни, на якій виднілися малюнки і кольорові плями.

— Повторимо пройдений матеріал, — оголосив він. — Скажи, будь ласка, який це колір? — вчитель показав на чорну пляму.

Учень почухав потилицю і очікувально зиркав на своїх товаришів.

— Білий, — почувся шепіт.

— Ну, білий, — бовкнув учень.

— Молодець, правильно, — підбадьорив його вчитель, вдаючи, що не чув підказки. — А що тут намальовано? — тепер указка завмерла біля цифри п’ять.

Учень довго-довго вивчав її, але підказки не дочекався і замість відповіді махнув рукою:

— Ану тебе… Пристав, як реп’ях.