Катастрофа в раю: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ПОДАЧА ЧЕТВЕРТА

ПОТРОХУ ЗДОБУВАЮ ВТРАЧЕНУ РІВНОВАГУ,

ДЕЩО ПРОЯСНЮЄТЬСЯ,

А ДЕЩО ЗАТУМАНЮЄТЬСЯ ЩЕ ДУЖЧЕ

— Так з чого почнемо? Що вас найбільше цікавить?

Моєму екскурсоводу довелося довго чекати на відповідь. Я ніяк не міг намилуватися собою. Нарешті набув імпозантності, такої недосяжної для мене раніше там, на Землі. Лиса перука прикрила жалюгідні рештки волосся на потилиці, які завжди виводили з рівноваги — і розчісувати нема чого, і стригти жаль. Тепер череп виблискував ідеально відполірованою поверхнею. Вуха, завжди вистовбурчені, притиснуто перукою, зверху наклеєно слухові ситечка. Над маківкою стирчать симпатичні антенки. Все тіло, натерте коричнюватим кремом, приємно виблискує.

Молодець Ерудит! Таке, виявляється, прізвисько має двійник вождя племені. Під ним він фігуруватиме відтепер не тільки в своєму житті, але й у моєму тексті.

Особливо ж радували зручні легкі трусики з місткою кишенею ззаду. Червоні трусики, які носять роботи. Тепер є куди класти блокнот і олівець. І ходити можна по-людському. І телевізор та транзистор не потрібні.

Ніби на світ заново народився.

— Інкогніто забезпечено, — радісно відповів Ерудиту. — А з чого починати, вирішуйте ви. Мені однаково.

— Гаразд. Поїдемо на КЮЗ. КЮЗ — комбінат юної зміни.

Мені все більше подобався екскурсовод. Ерудит відрізнявся від стандартних роботів не лише обсягом інформації. Він не тільки знав факти, а й умів зіставляти їх. З ним гарно. Тримається невимушено, з гідністю, не величає мене володарем, не гнеться в три погибелі.

— Виховання молоді в раю повністю передоручено державі, точніше, нам, — сказав Ерудит в атомокарі. — Саме тому кількість населення Кібертонії катастрофічно падає. Може статися так, що незабаром роботам не буде кого обслуговувати… А середня тривалість життя кібертонця, між іншим, висока — сто десять років. І, незважаючи на такі успіхи в охороні здоров’я. Їх меншає й меншає…

— Хм, не розумію… Мені здається, кібертонці, та й кібертонки… як би це висловитися… З Палацу духовної культури і з карнавалу виніс враження…

— Ви не врахували однієї дрібнички, — зауважив екскурсовод. — Інстинкт продовження роду зазнав у кібертонців певної трансформації, переродився поступово на спрощений статевий інстинкт. Між іншим, коли я вперше побачив вас у Палаці праці, ще сумнівався… Може, ще один Гомо об’явився, подумав. А от на карнавалі остаточно переконався: це таки пришелець з інших світів. Ви дуже вчасно завітали до нас… Але я відхилився від теми нашої бесіди… Так от, справа не лише в тому, що кібертонці забезпечені надійними протизаплідними засобами. Вони втратили складний комплекс батьківських почуттів. Немовля відразу після народження потрапляє на КЮЗ. Більше ніколи мати його не побачить, а якщо й побачить, то, цілком природно, не впізнає. Дитина сама з певністю не знає, хто ж її батько.

— Ідеальні умови для аліментників…

— Що-що? Не розумію.

— Та це вже з іншої опери. Продовжуйте, будь ласка.

— Так от, звідки ж візьмуться так звані батьківські почуття? Вагітність розглядається як марудна неприємність, якої треба якнайшвидше збутися. Діти, власне, з’являються внаслідок випадкового збігу обставин, пов’язаних здебільшого з надмірним споживанням алкогольних напоїв. Не доводиться дивуватися, чому кожне наступне покоління кібертонців опускається все нижче й нижче…

Атомокар тим часом підплив до масивних воріт. Екскурсовод дав знак роботу-сторожу. Ворота відчинились.

— До першого корпусу, — сказав Ерудит, коли атомокар поплив тінявою алеєю. — Подивимося на новонароджених.

Перший корпус зустрів нас незвичайною тишею.

— На новонароджених, як завжди, неврожай.

Справді, у залі стояло дві колиски. Біля них сновигав загін роботів. Одні тримали напоготові свіжі пелюшки, інші стежили за температурою, брали на аналізи все що слід. Одне немовля спало, друге смоктало м’яку синтетичну грушу, що закінчувалася соскою.

— Імітація материнських грудей. Наше штучне материнське молоко за своїм складом корисніше, ніж справжнє. Тільки завдяки йому й іншим надійним засобам здебільшого вдається поліпшити здоров’я новонароджених.

Зате сусідній корпус, де утримуються діти дошкільного віку, ходором ходив. На порозі стояв робот з вельми розгубленим виразом на обличчі.

— Знову щось скоїлося? — поцікавився Ерудит.

— Вони демонтували всіх няньок, я залишився сам. Не можу впоратися… — захникав робот.

— Заспокойся, скоро прибуде поповнення. — і вже мені: — Звичайна історія, невинні дитячі забави. Кожного тижня сюди доводиться посилати нову партію роботів-няньок.

Ми переступили поріг. Я завмер. На підлозі валялися рештки роботів — голови, ноги, руки, тулуби, Серед них порпалося кільканадцять дітлахів. Вони продовжували демонтаж. Одні гатили відірваними руками і ногами по головах, інші копирсалися у нутрощах тулубів. Підлога всіяна пружинами, мікроелементами, всілякими деталями.

На нас дітлахи не звертали жодної уваги. Щоправда, один пацан, якому не було що ламати, підійшов до нас, помацав мене і запропонував:

— Лягай. Подивимось, що в животі.

Вже роззявив рота, аби кишкнути, та Ерудит випередив мене і, торкнувшись пальцями крисів капелюха, лагідно відповів: