Замглай: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І сонце було на ту пору?

— Сонце вже було, а тільки як залишила його панна, то ніби на корені всохло, небесним пилом припало і вихололо, як вихолодає піч у покинутій людьми хаті.

А як перепитав я діда Опанаса про панну, яка залишила сонце, то він і почав свою оповідку:

— Роду ми з тобою, Гнатку, давнього. І як питатимуть тебе на землі, чий ти, кажи сміливо: «Я син панни, що з ружевого квіту». А панну бог сотворив, коли намислив світ заснувати. Доти ж не було нічого, саме синє море плескалося навколо. Дістав господь піску з дна морського, посіяв на морських хвилях, і виросла земля. Зорав він землю, розпушив і засіяв ярою пшеницею. Як заколосилася пшениця й достигла, вимолотив зерно, перевіяв, змолов і тісто замісив. Тоді виліпив з тіста Адама, і дух йому вдихнув. Завів Адама до райського саду, милується зі свого творіння. Але занудьгував Адам у райськім саду. «Чого се ти, чоловіче, смутний та невеселий?» — запитує його бог. «Нудно мені, боже, — одказує Адам, — у самотині по саду тинятися, нема до кого й слова мовити». «Гаразд, — мовить господь, — сотворю я тобі жону».

Зачинився господь у першому раї, що для себе одгородив і де хатку з глини зліпив. Довкола його хати багато руж цвіло. І сотворив, господь з ніжного ружевого квіту дівчину. І була вона така вродлива, що зорі збігалися зирнути на красуню, коли вона йшла по небу. Відтоді Чумацький Шлях на небесах мерехтить.

Поставив господь дівчину перед очі Адамові й мовить: «Ось тобі жона». Глянув Адам, скривив вуста: «Навіщо мені, боже, дружина з ружевого квіту? Хочу, щоб була, як і я, з тіста». Приспав господь Адама, з сонного ребро вийняв, з ребра Єву вирізьбив. Поставив поруч ту, що з ребра Адамового, і ту, що з ружевого квіту, і мовить до Адама: «Котру, чоловіче, уподобаєш — з ребра свойого чи з ружевого квіту?» — «Уже ж мені лучча та, що з ребра мого», — відказав Адам.

А згори на них сонечко дивилося. Полюбилася йому панна, що з ружі. Просить сонечко господа: «Віддай, боже, ту, що з ружевого квіту, за мене». Послав бог красуню до сонцевої хати, і стали вони жити вдвох, і народилися в панни, що з руна, діти, започаткували рід людський. Отож, як запитуватимуть тебе, Гнатку, на землі, чи не безбатченко ти, кажи гордо: «Я — син сонця».

Щасливо булося об ту пору на світі. Щоранку, тільки-но сонце визирало з-за пруга, край неба з'являлася дивної вроди панна в шовковій плахті, в червоних сап'янових чобітках з золотими підківками, а на голові — вінок із ружевого квіту. Несла вона в руках срібне відерце, а через плече — червоними півнями вишитий рушник. Вмивала панна сонечко, рушником втирала, і світило воно тоді багато ліпше, ніж тепер. Кожного ранку милувалися люди з панни. І господь разом з ними радів своєму дивному творінню, та й покохав панну, яка з ружевого квіту. Одного дня узяв її бог до себе, мовивши: «Я дам її синові своєму за матір». І якщо запитуватимуть у тебе на землі, чий ти, кажи, Гнатку, з любов'ю та вірою: «Я син тої, що її господь узяв своїй дитині за матір».

— А що ж сонце, діду?

— А сонце з журби заслабло, схололо і не з'являлося на небозводі. Глуха ніч облягла землю. Люди думали, що ночі не буде кінця. Я ж бурлакував по небу, здибав на прузі холодне сонце, затопив у нім, та уже й не пішов од сонця, бо…

І дід Опанас поспіхом узявся до люльки.

…Було мені синьо в очах, а по тому сіріти стало: земля забовваніла крізь ранковий туман. А на землі, наче на карті, проступила зеленувата рудизна боліт, оторочена лісами. Біля неї село. Друга хатина од поля — се ж моя прабаба в ній живе. Аж туди і блискавка цілить, яка мене з неба варганить… І я зарепетував: — Бабусю! Од вікна одійдіть!..

Прабаба вчула, од вікна відступила, перехрестилася, а блискавка — прямісінько в стріху. Стріха спалахнула, наче порох, гарячим вітром війнуло, зчухрало мене з блискавки і кинуло у цебер з пійлом для корови. Пійло виплеснулось на прабабину хату і пожежу згасило. Я ж на дубовім денці цебра віддихуюся. Зозуляста курка вхопила мене у дзьоба, кузька — думала, і, радісно кудкудакаючи, вистрибнула на тин. Побачила з вікна таку веремію прабаба, вибігла на ґанок та як заголосить:

— Людоньки, се ж у мене онучок народився! Та підібрала поділ і через тин — за куркою. Бігла зозуляста через капусту, з переполоху загубила мене. У капусті і знайшла мене прабабця.

А що вже збитошний був, доки підріс, — не доведи господи.

З першого дня на землі так і шукав, яку б шкоду вчинити. Посадила прабаба в старому решеті зозулясту на яйця. А я сипнув під курку горіхів. Вилупилися з яєць курчата, з горіхів — ліщиновий гай. Та густезний — ні пройти, ні проїхати без сокири. Зозуляста курчат розгубила, квокче, курчата наполохано вителенькують, лисиці в гаю розплодилися, вовків з Чорного лісу набігло, і ведмедів бачили. Вовки сусідських овечок порізали, ведмеді прадідову пасіку розорили, сусіди нарікають, прадід з корчми не виходить — горе запивав.

Прабаба розсердилася, вхопила решето — і в Оскрівку. Поплив гай у решеті по Оскрівці, вовки виють, лисиці дзявкають, ведмеді ревуть. З Оскрівки виплив у Жерело, із Жерела — в Живець, із Живця — в Невклю, із Невклі — в Дніпро. Зачепилося решето за дніпровський поріг, зробилося островом, і постала на страх татарам, туркам та ляхам Запорізька Січ.

А то унадився до прабабиних гладущиків з молоком Сон. Тільки-но сонце на димар сяде, а він уже й бреде попідтинню до нашого льоху: заспаний, клаповухий, поділ сорочки вишневим листям цяткований — днював у вишняку. Я Сон у льоху причинив і шворнем двері заклав. Звечоріло. Місяць вибрався на небо, зір страшенну силу насипало, а сну в людських очах нема. Я на печі в кулак хихикаю, а односельці по селу блукають, через тини перегукуються. Надумала прабабка з безсоння сметану на масло сколотити, пішла до льоху, а Сон між гладущиків у клубочок згорнувся і тремтить, перемерз. Глянув на прабабу жалібними очима:

— Се Гнаткова забавка…

Було мені та й не перебуло, а я вже нову шкоду надумав. Упіймав чорну прабабину кішку і, загнуздавши сонце, кінець вузди до кішчиного хвоста прив'язав. Уздріла чорна кішка над собою розпашіле сонце, випорснула з рук і — драпака навколо землі. Сонце за нею поволочилося. Пакульці спати вклалися, а вже сонце з-за пруга вигулькнуло. За ложки, а сонце встигло до зеніту добратися. Коней у плуги впрягли, а й розпрягати час, звечоріло. Вигнали коней у нічне, а вже на день благословляється. І мчали, мерехтячи, наче спиці в колесі, ніч за днем, — день за ніччю, аж поки сонце від тих гонів схудло і вуздечка йому з голови сповзла. Прибігла кішка у двір, шерсть — дибки, із зелених очей червоні іскри сиплються, а до хвоста обсмалена вуздечка прив'язана.

Прабаба одразу здогадалася, хто цей бешкет учинив, загнала мене віником під піч і дверцята зачинила.

Темно під піччю і тепло, наче зернині у вусі. Повзу: солом'яна потеруха, пір'я, череп'я. Мишва шарудить по закапелках. Рогача з обламаним вушком намацав, щербатого совка, гармату, що з нею прадід на горобців війною ходив.

Раптом провалилася земля підо мною, і покотився я по крутім косогорові, та все швидше й швидше, ніби падав з печі на долівку. Котився три дні і три ночі, і була довкола тьма. По тому їдко-бурякове проміння пронизало пітьму, і повіяло сірчаним та смоляним духом. Аж тепер дотямив я, що кочуся по мишачій норі прямісінько в пекло. Давно прабаба жалілася, що миші на смолу котів ловлять.

Миші в пухові капці взуті, не тонуть, а кіт — де став, там його і засмоктало. Багато наших котів перевелося у пекельній смолі!

Вкотився я в пекло, бемцнувши ногами об мідний казан, що його чорти тарганили. Казан розлетівся на череп′я, а мені п′ятка одчахнулася, ніби гілляка. Бісенята чкурнули без задніх ніг, копита в піску зосталися. Я з пекельного диму мотузок зсукав, дідькове копитце до ступні прив′язав — зрослося.

Того й прозивають мене Гнатко Копитович, пакулець.

Обдивився — пекло як пекло. У закінчених казанах смола кипить, у смолі козаки хлюпостяться, люльки смалять, баляндрасять, регочуться. Чорти дрова носять, на вогонь, задерши хвости, дмухають. За казанами, буцім незжата пшениця за полукіпками, сіріє стіна, оком гори не сягнеш. Із стіни подекуди гаки виштрикуються, на гаках ребрами латинники висять, пергаменти гортають. Під стіною колони грішників задами блискають

Пішов я пеклом і бачу: двійко чортів, наскладавши дубових полінець, копитами об каміння крешуть, вогню добувають. Я чортів за ріжки узяв, лобами стукнув. Луна пеклом покотилася, з очей їм іскри сипонули, і дрова зайнялися. У казані булькнуло, і випірнула зі смоли голова з оселедцем на маківці:

— Се ж котра чортяка мене будить?

— Не ми, не ми! — затремтіли бісенята, синьо блимаючи ґулями. — Се — вони…