Замглай: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сумний повернувся додому Опанас. Батько й пита:

— Що ж ти, синку, з перемогою, а хмарієш?

— Хіба на дні морському покій матимемо: муляє очі земля наша. Перенесу я Чорне море, татку…

Спочивши, узяв ополоника, та й поліз на дзвіницю. Воду з моря ополоником черпає і на Пакуль ллє. Коли батько з-під дзвіниці гукає:

— Уже, синку, через загату море перехлюпує! Справді, де Пакуль був — море гуляє, а ополоник об крем'янисте морське дно черкає.

Сів Опанас до батька в ночви, і попливли вони на свій куток. Мати вечерю готує. Сковорідку наоліїла і — до вогню. Вікно розчинене, два карасі впливли до хати і на сковорідку лягли.

— Перевертайтеся ж, бо згорите! — мовила мати, а сама сорочку Опанасові подає. Поки Опанас перевдягався, карасі засмажилися. Сіли батько з сином за стіл, карасі з гарячої сковорідки підвелися і до рота пливуть. Тільки жуй.

— А добре на морському дні жити, синку, — розважливо мовив батько. — Є що їсти, є що пити, мухи не кусають. Одного боюся — як би наші люди з того райського життя не розледачіли.

Аж тут бабахнуло над самісінькою Опанасовою хатою з гармати. Опанас — до вікна: над двором — днище турецької галери, наче хмара. Батько головою хитає.

— Ех, синку! Разом із морем і турецький флот ополоником переніс.

А вже пакульці біжать турка воювати. Галера ж над селом пливе, днищем об верхів'я дерев чиргикає. Припливли турки на край Пакуля, де Химин город. За Химиним городом — гребля. На леваді Химина корова паслася. Уздріла корова над головою пливке, чорне, грімкотливе, понеслася навскач по леваді, рогом днище галери простромила. Закрутився турецький корабель, наче млинок, і опустивсь на Химин город.

— Оце вже моїм курям буде халабуда! — радіє Хима.

А Химиного чоловіка у війні з сарицянами забито.

Зійшли пакульці на галеру, а там тільки пташиного молока нема. Між шовків та оксамитів турки покотом лежать — морською водою впилися. У трюмі — бочки золота, самоцвітів, по бочці на двір стачило. Хима ж бочку відкрила, коли там не золото і самоцвіти, як у людей, а турецький султан сховався. Поплакалася Хима на вдовину долю, та й утішилася:

— Золото — як вода, сьогодні є, завтра нема, а султан курей пастиме.

Султан по-нашому не розуміє, тремтить на дні бочки.

Порішили пакульці громадою: жити турецькому султанові у Химки і пасти Химчиних курей, аби не греблися на загаті, яка море над селом тримає.

Затишно було пакульцям на морськім дні. На акулах верхи їздили, китів у вози запрягали, дрібніша риба у казанах в юшкою гуляти вподобала. Одне негаразд: сутінково на морському дні — сонце ледве бовваніє крізь товщу води, а Місяць білопузою рибиною гойдається на хвилях і не світить, і не гріє.

Перше цілі дні на припічках скіпки палили, а по тому зорями навчилися світити. Тільки зоряна ніч трапиться, баби сідають у ночви і випливають у море. Зіп'явшись навшпиньки, мов білі почвари, в самих сорочках — зі сну, рвуть зорі та в приполи кидають. Понавішували зірок на сволоках, наче маківок.

Опанас Місяця-молодичка до воріт прип'яв. Але Місяць з прив'язу зірвався, пережувавши вірьовку, і знову на небо виплив.

І світили вони в хаті, як усі люди, — зорями.

Пішов по світу поголос, що пакульці вполонили турецького султана, і Оттоманія прислала високе посольство. Опустилися посли на морське дно, мовили через товкмачів: — Віддячимо вам золотом, скільки наш премудрий султан заважить.

Повів Опанас високе посольство на Химчин город, де султан курей пас. А султан так розпасся на пакульських харчах, що й зважити ніяк. Упали посли ницьма перед султаном і так сказали:

— О, тінь аллаха на землі і сонце світу! Оттоманська імперія чекає свого повелителя!

А султан:

— Якщо поїде Химка до Стамбула, то і я повернуся…

Химка й мовить:

— Не було мені роботи — по твоїх Стамбулах їздити! Кортить Порта — їдь на всі чотири вітри, тільки назад дорогу забудь!

— Будеш, Химко, повелителькою світу…

— Нащо мені світ, я ось курям ладу не дам, усе в шкоді…