Замглай: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У пам'ятку мені, добрі люди, як ми з дідом Опанасом на плечах увесь світ тримали.

Було це ще до того, як я в баби знайшовся. Жили ми з дідом на небі, й дід щоранку сонце розпалював, а я підсобляв йому дрова збирати. Бо на усіх семи небесах, та й на восьмім, червонім небі, де сонце ходить, пусто-пустісінько, наче на землі після саранчі або татарської орди.

Топили ж ми сонце скалками від громів. Було як зчиниться шура-бура, як покотяться по синіх небесах громища, як збуцнуться — небеса ходором ходять, немов земля, коли під нею риба стрепенеться, скалки на всі чотири вітри розлітаються, а блискавки на землю падають, щоб вирости стрункими сріблястими тополями.

Ми з дідом Опанасом як зачуємо, що громи котяться, хутчіш на верхнє, червоне, небо вибираємося. Там хоч і парко, зате безпечно. Бешкет небесний пережидаючи, кавунами смакуємо — дід над Чумацьким Шляхом баштан завів.

А вщухне шум-гам на синіх небесах — притьма тріски збирати. У дідів бриль наскладаємо і несемо на пагорок, що біля нього сонце ночує. Дід щасливий! І на землі ясно-ясно.

Але не щодня громи на небі лобами буцаються. Не після кожної грози й скалок назбираєш. Старенькі небеса — посічені блискавками, скалки на землю сіються. Дід, у циганську голку сонячний промінь засиливши, дірки в небі цирує. Ухекається, ледве встає удосвіта до печі. Важко двом, старому та малому, небеса тримати.

Іноді настає ранок — нема чим сонце протопити. Похнюпиться дід Опанас, брови збере на переніссі, вусища свої од краю до краю землі через небеса простеле, з великої жури люльку смалить. Дим з люльки — клубками, у хмари збирається, і з тих хмар весь день на землю дощ падає. А по золотих дідових вусах янголи з цеберками на землю сходять — води для дощів зачерпнути.

І так, і сяк розраджую я діда Опанаса — і не осміхнеться. Розсерджуся:

— І на біса вам, діду, отеє сонце, що ви голову собі сушите?

— Погасне без нас, онучку, — зітхне дід Опанас.

— Хто ж нас до нього поставив?

— Ніхто не ставив. Але погасне.

— Хай собі.

— Але ж там, — дід киває жовтим од тютюнового диму пальцем униз, на землю, — усе вигибне…

— Чи нам клопіт.

— І в кого ти, онучку, такий холодний удався?! — вражено гукне дід Опанас і ще нижче голову нахилить: злива поллє на землю. Дідові вуса барвистою стрічкою золотіють крізь водяну стіну, а люди кажуть: веселка.

Соромно мені стане, пірну я з чорного неба в блакить, і синьо мені, синьо і легко. Ширяю, наче янгол, плюскаюся в теплій сонячній купелі, через голову перекидаюся, жабкою пливу, з хмари на хмару перестрибую. На білім оболоку поніжуся, а відтак колесом, колесом — з небозводу до самого його краю, де небо на землю опирається і де баби полотна вибивають та білять. Повитрішкуються баби на мої пустощі, янголятко, кажуть, бавиться, покладуть прачі на край неба, а я, штукарюючи, все нижче шугаю, та до прачів. Нахапаю повний оберемок і навтікача. А що прачі важкенькі, дубові, то несуся над самісінькою землею, допоки на небеса виберусь. Баби ж подоли попідтикають і навздогінці. Стільки прокльонів навішають, аж небо вгинається підо мною!

Зате ж як випогоджувалося дідове обличчя — очі, повиті журбою, ласкавіли і ясно-сині вікнини прозирали з-поміж хмар. Вуса розпушувалися, сонячно вінчали білі скирти оболоків. Хмарини підтикали довгі сірі подоли і пливли за обрій. Земля, осяяна сонцем, росяно іскрилася після дощу і вдячно усміхалася до діда Опанаса. Розчулений дід виймав з рота люльку, вішав її на ріг молодого Місяця, що підпливав до синього видноколу, і казав до мене:

— Спасибі, Гнатку. Завтра сонце знову розпалимо.

Встає дід до сонця, і я встаю.

Вийдемо з куреня — ніч над світом, зимно, дрижаки ловимо. Сонце під самісінький курінь підбреде, шелепотить у сіні, але ж холодне. Дід до кресала, як кресоне та кресоне, іскри золотими нитками чорний шовк неба вишивають. Губка затліє, сіно спалахне, і прачі в сонячній печі займуться: край неба зазоріє.

— На світ благословилося, — скаже дід, бриля знімаючи.

Дивні то хвилини, товариство. Давній я вже як світ, було ж то зі мною, коли зеленів, наче рута, а серцю досі радісно. Небо за небом проступає з пітьми, буцім завіси над вертепом піднімаються. У безвість тікає чорна ніч, і випливає на блакитне небесне поле земля в голубім жабуринні туманів, разками намиста — горами — цяткована, морями та океанами мережана. Дід Опанас тремтячими пальцями тютюн у люльку натоптує, покахикує. Вуглинку із сонячного вогнища вихопить, довго з долоні в долоню перекидає.

— Що, діду, — сміюся, бо змалечку був я злоріка, — дійняло?

— Вуглинка пече… — скаже дід Опанас і сховає очі за пасмом тютюнового диму.

Наливається сонце палом, наче яблуко соком, рум'яніє, шаріє, з бурячкового стає ясно-рожевим і дихає жаротою на тисячі верст, поволі спливає над світом, наче лілея.

— А як же воно, дідусю, було, — запитую, і собі зворушений світанковим видивом, — коли ще не було на світі ані землі, ані неба?

— Е, Гнатку, зле було, — радо озивається дід Опанас, що полюбляє про колишнє згадувати. — Рубали люди дерева, кілки вбивали, тини плели, довжелезні — від хати до хати, від села до села, то по них і ходили. Як трапиться, бувало, до кума йти — морока. Упоїть кум, дерешся назад по тинах, ноги сковзаються, за кілки обома руками хапаєшся, а вже котрий кілок обламається…

— І падали? — жахнувся я.

— Траплялося. Днів зо три летиш, ні світла тобі, ні ночі, а казна-що, наче розведена водою горілка. А прилітаєш, звідки й упав. Світ бо ж круглий.