Замглай: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не впізнаєш, Гнатку? — вдоволено зареготав дідько, повів долонею по піску, підняв машкару, і з-під машкари блимнув вид пана Хоми. — Е-ге-ге, недовго мені цього разу довелося землю топтати. Зідрав я з твого діда, поки ти правду по канцеляріях шукав, три шкури, а як почав четверту драти, з'явилися перед мої очі сам пан Люципер і ласкавенько мовлять: «Давно я на тебе дивлюся, пане Хомо, і заздрю; таких шкуродерів немає в моїм пеклі і не буде ніколи. Наймаємо сарицян, сироїдів та поторочів, ті з чужинця і сім шкур здеруть, але щоб зі свого брата, як ви, Хомо, — такого ми ще не бачили. Тож мітимо вас узяти до пекла на головного шкуродера…» Я тут одразу зметикував, що однаково заберуть, то чи не ліпше охочого із себе вдати, аніж іти з примусу, не ми ж, врешті, пекло вибираємо, а воно нас. Став я Люциперові руки цілувати, а він мене в оберемок і сюди, під Замглай. Тепер я туточки за головного. Кум-кум!

— Кум-кум! Кум-кум! Кум-кум! — запопадливо озвалося болото.

— А втім, добро можна робити і в пеклі,— просторікував кум Хома, погладжуючи черево. — Навіть швидше на те здасися, аніж якби був праведним. Ось хай тільки звикну в пеклі і до мене чорти звикнуть, за свого матимуть, аби жодної підозри. А поки що доводиться заповзятого з себе вдавати, де одну шкуру накажуть драти — дві деру, таке життя, Гнатку, нічого не вдієш, ось, бач, і ти в болоті по вуха…

Тут гримнуло, загуло під Замглаєм. «Кличуть! Кум-кум!» — гукнув пан Хома і прожогом булькнув у заводь.

По болоту бродила прозоро-сива, зіткана з туману, Мара і малих бісенят у поділ сорочки збирала.

«Таке воно ніщо… — думав я про Хому, пригрівшись у твані.— Шахрай і шкуродер… Але буде з ким словом перекинутися. Бо справді — куди звідси поспішати? Від добра добра не шукають…» І відчув я, що кільчуся, вкорінююся, наче вербовий окоренок, що обростає у воді пагінцями.

— Кум-кум! — задля годиться гукнув я і втихомирено задрімав. Прокинувся серед дня. Сонце підбилося в небесний чолопочок. Дика качка, поки я спав, звила гніздо на моїй голові і вже качат вивела. Качата попискували, шамотіли сухою осокою, наче дитина маківкою. У вухах заклопотано гули джмелі, що саме роїлися. У татарському зіллі видзвонювала очеретянка. По небу пливло кучмате білохмар'я. Я ніжився в теплім замглайськім багні і звично мізкував про значуще: «…Сонечко сяє. Хмарки пливуть. Мох зеленіє. Пташки співають. Джмелі гудуть…»

І було мені добре, і нічого іншого я не прагнув.

Неждано крякнула качка на моїй голові, качата шелеснули в гніздо. З осоки вийшов вовк та, обережно ступаючи по зеленій моховій подушці, пішов до мене. Качата й качур злетіли вгору, затріпотіли крильми над звіром. Вовк відмахнувся од них, наче від комарів, і, пожадливо блимаючи очима, потягся до качиного гнізда. Між тим я вперто думав про значуще: «Вийшов з осоки вовк. Вовк з'їсть качат. Вовка вб'є полювальник. Полювальника з'їсть хробак. Хробака з'їсть качка. Качку з'їсть вовк. Коло справедливості. Що мені до того кружеляння, одвічного як світ? Не я його придумав. А сонечко сяє. Мох зеленіє. Осока шумить…»

Тільки ж не стримався собі на безголів'я, коли каченя пискнуло у вовчих зубах, а качка каменем упала на вовка. Забувши про значуще, вхопив за вовчого хвоста та як кугикну! Вовк випустив каченя, підстрибнув, настрополоханий, вище осоки і щодуху метнувся у верболози, висмикнувши мене з твані, наче ріпку. Проволікся я за вовком до берега, а там віддихався. Виправ у Ховхлі дідові шаровари, що вже були на мене, наче сідло на горобця, висушив на сонечку та й подибцяв додому.

Приходжу додому, а дід Опанас з печі:

— Отеє добре, Гнатку, що ти повернувся. Поїдемо завтра панову толоку орати. Бо казав пан — четверту шкуру здере, коли не зоремо. А я вже сім літ, відколи ти поїхав, без шкури живу, кум Хома усі шкури здер, і ті, що були, і ті, які ще наростуть…

— Пожалібати б щось, діду…

— Е, онучку, хіба в нічне на луг тебе зганяю.

— Та хоч у нічне, бо їсти хочеться — душа болить.

Зняв дід Опанас зі стіни пужку та й погнав мене в нічне. Сам коло вогнища дрімає, бо звик святим духом жити, а я понад Ховхлею пасуся. Як розвидніло, запряг мене дід у соху, і почали ми панську толоку орати. Про правду вже й не згадуємо. І він мовчить, і я мовчу.

Як став я куціший, а дід трохи підріс, він у соху впрягся, а я за сохою вивчився ходити. Так-сяк зорали панові толоку. Причалапав додому, а хата з голодухи зсохлася, самі ребра стирчать, вітер між ребер посвистує. Ми заткнули дірки між ребер соломою, аби сіверець не дув, поклали зуби на полиці в мисниках — дід на верхню, а я вже — на нижню, та й живемо.

Споночіло — стукають у двері.

— Хто там? — питаю.

— З управи! — густий голос.

— То заходьте.

Аж переступає поріг панок, у чорне вбраний, у золотих зубах димить люлька з людського черепа. Сміється:

— Пізнаєш, Гнатку?

Скіпка в челюстях печі сама спалахнула. Придивився я: ніби на кума Хому з лиця схожий.

— Прочули в нас, у пеклі, що ти, Гнатку, гарно на скрипці граєш.

А я грав, ще як на небі з дідом Опанасом сонце топив.

— Та, — кажу, — відколи на землі, скрипки в руки не брав, не до грання.

— Їдьмо зі мною на банкет, там і скрипка знайдеться. Ніч пограєш нам — багатий додому повернешся. Паном на всю губу житимеш.

Сів я на лаву, замислився. Знаю, що не годиться з бісотою водитися, нікому ще їхнє золото на добро не йшло, а голосочок на споді душі під'юджує: «Ну, потеленькаєш їм ніч, поки півні запіють. Не ти, то інший погодиться, а все одно чорти танцюватимуть. Зате ж у золоті додому повернешся і отоді вже правдою заживеш…»

А дід Опанас із печі: