Бойня номер п'ять: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мальовничі буруни тільки здаля мали рівну й гладеньку поверхню. Люди, які мали дряпатися через них, швидко пересвідчилися, що це були дуже підступні брили, вкриті зазубами та щербинами, все ще гарячі на дотик, хисткі, гонористі, тому й готові, якщо хтось їх потривожить, перегорнутися кілька разів і утворити нові мальовничі хвилі.

Члени цієї місячної експедиції, долаючи незнану територію, майже не розмовляли. Їм не було про що розмовляти. Ясно було одне: згідно із задумом всі, хто жив або на той час опинився у цьому місті, без жодного винятку, мусили згинути. І те, що хтось тут ще рухався, було ознакою якогось дефекту в задумі. На Місяці не повинно бути людей.

Американські винищувачі під покровом куряви прилетіли, щоб пересвідчитися, чи щось там ще рухається. Вони побачили, що Біллі і ті, хто був з ним, не стоять на місці. Літаки дружно хвисьнули по них зі своїх кулеметів, але так ні в кого і не поцілили. Потім вони помітили інших людей, які пересувалися берегом річки, і вистрелили в них. Хтось із них впав. Отаке.

За задумом це мусило наблизити кінець війни.

Історія, що її розповів Біллі, несподівано уривалася в передмісті Дрездена, якого не торкнулися вибухи й пожежа. Близько півночі американці та їхня охорона добрели до готелю, який усе ще працював. Будинок освітлювали свічками. На першому поверсі було три каміни, в яких горіли дрова. У просторій їдальні порожні столи чекали на подорожніх, а нагорі ліжка були застелені на той випадок, якщо хтось шукатиме, де йому перебути ніч.

У готелі жили його сліпий власник, його зряча жінка та дві їхні молоді дочки, які тут були за офіціанток і покоївок. Ця родина знала, що Дрездена більше немає. Ті з них, що мали очі, бачили, як годинами палає місто, й вони розуміли, що тепер вони опинилися на краю пустелі. І все ж - вони відчинили двері для гостей, протерли склянки, завели годинники, розпалили вогонь і терпляче чекали, коли до них хтось завітає.

З Дрездена в їхній бік не поспішали валити юрби втікачів. Годинники методично відраховували час, дрова в каміні потріскували, напівпрозорі свічки стікали воском. Аж тут раптом у їхні двері постукали, і на подвір'я ступили четверо охоронців та сотня американських військовополонених.

Власник готелю запитав в охоронців, чи вони прийшли сюди з міста.

«Так».

«Хтось ще за вами йде?»

І охоронець відповів, що на тому заваленому руїнами шляху, яким вони сюди діставалися, їм не трапилася жодна жива душа.

Сліпий власник готелю сказав, що американці можуть перебути цю ніч у стайні, нагодував їх супом, ерзац-кавою і дав трохи пива. Потім він підійшов до стайні, щоб почути, як вони на соломі вмощуються на ніч.

«На добраніч, американці, - сказав він німецькою мовою. - Спіть спокійно».

Розділ 9

А ось як Біллі Піліґрім втратив свою дружину Валенцію.

Він лежав непритомний у вермонтській лікарні після авіакастрофи на Кленовій горі, а Валенція, почувши про це, сіла в їхній «кадилак ельдорадо куп-де-віль» і помчала до нього. Валенція була в повному трансі, тому що їй так прямо й сказали, що Біллі навряд чи виживе, а якщо й виживе, то залишиться повним овочем.

Валенція обожнювала Біллі. Сидячи за кермом, вона так плакала і завивала, що пропустила свій з'їзд. Зрозумівши це, вона з усієї сили натисла на гальма, і мерседес, який їхав за нею, врізався в неї ззаду. Ніхто, слава Богу, не постраждав, бо обидва водії були пристібнуті. Слава Богу, слава Богу. В мерседеса була пошкоджена одна фара. А оту кадилака був такий розгепаний зад, що в машини оголилися всі її інтимні деталі. Бампер і багажник були сплющені, немов консервна бляшанка. Багажник нагадував ротяку сільського дурня, до чиєї голови не добиває жодна думка. Крила кадилака настовбурчилися. А бампер зазнав такого удару, що вигнувся, наче гвинтівка навпереваги. «Рейґана - у президенти» закликала бамперна наліпка, яка міцно трималася металу. Заднє скло вкрилося павутинням із тріщин. Вихлопна труба відлетіла від двигуна і відпочивала на асфальті.

Водій мерседеса вибрався з машини й підбіг до Валенції, яка запевнила його, що з нею все гаразд. Вона щось гарячково белькотіла про свого Біллі та про авіакатастрофу, а тоді завела машину, влилася в рух, а вихлопна труба так і лишилася валятися на трасі.

Коли вона дісталася до лікарні, люди припали до вікон, щоб подивитися на джерело такого торохкотіння. Її кадилак, позбавлений обох глушників, гуркотів, немов важкий бомбардувальник, який ледве дотягнув до землі на одному крилі та Божій ласці. Валенція вимкнула двигун і одразу ж завалилася обличчям на кермо, від чого машина почала, не перериваючись, сигналити. На гудок вибігли лікар і медсестра, щоб подивитися, в чому там справа. Бідна Валенція знепритомніла від вихлопних газів. Її шкіра набула кольору небесної блакиті.

А за годину її вже не стало. Отаке.

Біллі про це нічого не знав. Він собі спав, подорожував у часі, ну й тому подібне. Лікарня була переповнена, і для Біллі не знайшлося окремої палати. Тому його помістили разом із гарвардським професором історії, якого звали Бертрам-Коупленд Рамфурд. Рамфурдові не треба було озиратися в бік Біллі, бо той був відгороджений від усіх білою полотняною ширмою, яка пересувалася на Гумових колесах. Але Рамфурд чув, як Біллі час від часу мугиче щось собі під ніс.

Його ліва нога була в гіпсі і перебувала у підвішеному стані. Він її зламав, катаючись на гірських лижах. Йому було сімдесят років, але він мав тіло і дух чоловіка, вдвічі молодшого за нього. Він зі своєю п'ятою дружиною вибрався у Вермонт на їхній медовий місяць, але на свою біду оце зламав ногу. Його дружину звали Лілі. Їй було двадцять три роки.

Десь близько того часу, коли лікарі констатували смерть бідної Валенції, Лілі з повним оберемком книжок зайшла до палати, в якій лежали її чоловік і Біллі. Рамфурд відправив її по ці книжки ген у самий Бостон. Він саме працював над однотомною історією авіаційного корпусу Сухопутних військ США у період Другої світової війни. І всі ті книжки описували різні бомбардування та повітряні битви, які відбувалися тоді, коли Лілі ще й не було на світі.

«Ви, хлопці, далі йдіть без мене», - оголосив Біллі крізь маячню у мить, коли схожа на ляльку Лілі заходила до палати. Коли Рамфурд побачив її і поклав на неї око, вона працювала танцюристкою в нічному клубі. Вона так і не спромоглася закінчити середню школу. За показниками тесту на рівень розумового розвитку Лілі ледве дотягувала до «норми». «Він мене лякає», - сказала вона чоловікові пошепки й кивнула в бік Біллі Піліґріма.

«А на мене він наганяє нудьгу! - гаркнув Рамфурд. - Усе, що він робить уві сні, це відмовляється від чогось або здається, або вибачаєтся, або благає, щоб йому дали спокій». Рамфурд мав звання бригадного генерала запасу Військово-Повітряних сил, де він значився в резерві. Він також був штатним істориком Військово-Повітряних сил США, повним професором, автором двадцяти шести книжок, мультимільйонером від народження, одним із найшанованіших яхтсменів усіх часів і народів та переможцем незчисленних регат. Найпопулярніша з його книжок містила поради й рекомендації щодо зв'язку між статевим потягом і спортом для тих чоловіків, кому вже було за шістдесят п'ять. І тепер, позираючи в бік Біллі, Рамфурд процитував Теодора Рузвельта, на якого він, до речі, був дуже схожий:

«Та я з банана вам виріжу кращого чоловіка».

Одним із завдань, з яким Рамфурд погнав Лілі у Бостон, було знайти і привезти йому копію заяви президента Гаррі-С. Трумена про те, що на Хіросиму скинуто атомну бомбу. Вона йому доставила цю фотокопію, і Рамфурд запитав у неї, чи вона читала цю заяву.

«Ні». Вона ледве вміла читати, й це було однією з причин, яка змусила Лілі кинути школу.

Рамфурд наказав їй негайно сісти і прочитати заяву Трумена. Він не знав, що в неї така проблема з читанням. Він про неї взагалі майже нічого не знав. Вона для нього була хіба що черговим публічним виявом його надприродної хоті й любовної потуги.

Лілі всілася й зробила вигляд, що читає те, що там наговорив Трумен, а саме: