Бойня номер п'ять: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Аякже. Законодавчі акти що тут, що там однакові».

«А от як ви думаєте, чи не могли б ви колись і нас описати в якійсь із своїх книжок?»

«Все, що зі мною відбувається, я одразу встромляю в книжки».

«Тож, виходить, я мушу зважувати кожне своє слово».

«Аякже! Бо не тільки я тут слухаю. Бог також слухає. І на своєму Страшному суді він переповість вам усе, що ви сказали й що ви зробили. І якщо з'ясується, що це були не гарні вчинки та слова, а погані, отоді вам справді перепаде і ви будете живцем горіти на вічному незгасимому вогні. І скільки він горітиме, стільки ви будете мучитися».

Перелякана Меґґі на очах посірішала. Вона не сумнівалася, що саме так воно й буде, і від цієї думки всю її звело судомою.

Кровер Тріске роззявив пащеку і зайшовся реготом. Червона лососева ікринка вилетіла з його рота і приземлилася у Меґґі в декольте.

Один із оптометристів закликав усіх на хвилинку перерватися і запропонував тост за Біллі та Валенцію, адже вони тут зібралися заради того, щоб відсвяткувати чергову річницю їхнього шлюбу. І в цю мить, як і було заплановано, квартет оптометристів «ЧОМи» затягнув пісню, гості перехилили келихи, а Біллі та Валенція, які й без того пашіли від щастя, обійнялися. Очі всіх присутніх сяяли. Пісня називалася «Добрі старі друзяки».

Раптом від цієї пісні та цієї річниці на Біллі Піліґріма накотився нестерпно гострий щем. Він ніколи в житті не мав ні друзяк, ні карооких любок, але його охопила така туга, немов колись все це в нього було й загуло. Цю навалу почуттів спричинив вокальний квартет, який непомітно уповільнив темп і почав тиснути на почуття слухачів добре виваженою комбінацією вбивчих акордів - спочатку щось тужне й мінорне, тоді ще глибша туга й, нарешті, повний, непроглядний мінор, аж тут раптом - хвиць! - у вуха слухачів полинули хвилі бадьорого, перецукреного мажору, тоді знову - бемць! - і їх знову занурили в густий сум. Така хитромудра комбінація акордів мала на надумливого Біллі страшний ефект. Він відчув солодкавий смак лимонаду в роті, його обличчя спотворилося так, немов його прип'яли до знаряддя тортур, відомого з історії під назвою диба.

Він мав такий дивний вигляд, що кілька стурбованих гостей, дочекавшися кінця пісні, висловило своє занепокоєння, їм здалося, що у Біллі - передінфарктний стан, тим більше, що, наче на підтвердження цієї думки, він змучено завалився на стілець і тупо дивився просто себе.

Запала мовчанка.

«О Боже! - скрикнула Валенція і поспішила до нього. - Біллі, як ти? Що з тобою?»

«Ага».

«В тебе жахливий вигляд».

«Я добре. Все гаразд». І це була правда, за винятком того, що він не знав, чим можна пояснити, що ця пісня на нього так химерно вплинула. Він завжди вважав, що йому немає що приховувати від себе. І ось він зіткнувся з тим, що, виявляється, десь дуже глибоко він заховав якусь таємницю, але він і гадки не мав, що це може бути.

Побачивши, що рум'янець повертається до його щік і що він уже усміхається, гості почали відходити від Біллі. Біля нього лишилися Валенція та Кровер Тріске, який спочатку стояв позаду, а тоді наблизився, оцінив ситуацію і, мабуть, до чогось дотумкався.

«В тебе на обличчі був такий вираз, - сказала чоловікові Валенція, - наче ти побачив якусь примару».

«Ні-ні», - сказав Біллі. Насправді він бачив лише те, що в ту мить було у нього перед очима, - обличчя чотирьох співаків, чотирьох звичайних чоловіків з порожніми, коров'ячими очима, в яких то з'являвся, то згасав біль в міру того, як вони стрибали з радості в сум, а тоді знову в радість.

«Здається, я розумію, у чому тут справа, - сказав Кровер Тріске. - Перед вами відкрилося часове вікно».

«Що-що?» - запитала Валенція.

«Він раптом побачив або минуле, або майбутнє. Я правильно кажу?»

«Ні», - сказав Біллі. Він підвівся, поклав руку в кишеню і намацав коробочку з каблучкою. Він витягнув її та мовчки простягнув Валенції. За задумом він мусив урочисто презентувати це їй під кінець пісні, коли всі дивилися на них. Але тепер на них дивився лише Кровер Тріске.

«Це для мене?»

«Так».

«О, Боже мій!» - прошепотіла Валенція. Потім вона повторила цю фразу набагато голосніше, так, щоб її почули інші. Так воно і сталося. Гості зібралися довкола них, вона розкрила подарунок і, побачивши сапфір та зірку, мало не завищала від радості. «О Боже мій!» - повторила вона ще раз і палко поцілувала Біллі. «Дякую, - сказала вона, - дякую, дякую!»

Люди ще довго гомоніли про те, яких гарних прикрас Біллі надарував Валенції за всі ці роки. «Боже мій, - першим ділом вирвалося у Меґґі Байт, - вона вже й так має найбільший діамант, який я бачила у своєму житті, якщо не рахувати кінокартин». Вона мала на увазі той діамант, який Біллі привіз як військовий трофей.

А, до речі, той зубний протез, який Біллі знайшов за підкладкою пальтечка, що колись належало імпресаріо, тепер лежав у шухляді, в коробці для запонок. Біллі мав неймовірну колекцію запонок. Це було їхньою родинною традицією - на кожний День батька дарувати йому чергові запонки. І тепер на ньому були запонки, подаровані йому на День батька. Вони були зроблені зі старовинних римських монет і коштували понад сотню доларів. Нагорі в його коробці лежала пара запонок, зроблених у вигляді колеса для гри в рулетку. І це було справжнє колесо, повністю придатне для гри, треба було лише знайти відповідний стіл і кульки. А ще в нього була інша пара, де в одну із запонок було вмонтовано термометр, а в іншу - компас.

Тепер Біллі рухався по кімнаті між людьми та столами, наче нічого й не сталося. Від нього ні на крок не відступав Кровер Тріске, якому кортіло дізнатися, що саме Біллі побачив або що його так наполохало. Як не крути, а в більшості романів Тріске йшлося про часові розриви, екстрасенсорику та інші надприродні явища. Тріске вірив у такі речі і полював за будь-якими доказами того, що це - не вигадка.

«А ви колись пробували, - запитав він у Біллі, - покласти на підлогу велике настінне дзеркало і поставити на нього собаку?»

«Ні».