Бойня номер п'ять: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Твір, який написав Курт Воннеґут, американець німецького походження у четвертому поколінні, що тепер живе у повному достатку на мисі Кейп-Код, у Массачусетсі, і смалить, як паровоз.

Колись дуже давно він служив в американській армії, був піхотинцем-розвідником, потім потрапив у полон і став свідком пекельного бомбардування німецького міста Дрездена, яке свого часу називали «Флоренцією-на-Ельбі».

Він повернувся, щоб тепер розповісти про це.

Цей роман написано телеграфним, трохи шизофренічним стилем, дуже популярним на планеті Тральфамадор, звідки походять літаючі тарілки.

Мир вам усім!

Мері О'Геар та Ґергардові Мюллеру

присвячую

Від перекладачів

Колись, озираючись на власну творчість, американський письменник Курт Воннеґут (1922-2007) виставив своїм книжкам досить нищівні оцінки. Наприклад, такі комерційно успішні твори, як «Балаган» та «З днем народження, Бандо Джун», одержали «двійки», «Вербна неділя» - «трійку», й лише «Бойня номер п'ять» заслужила від автора «п'ятірку з плюсом».

І це не дивно. «Бойню номер п'ять» (1969) справедливо вважають одним із найвищих здобутків американської літератури минулого сторіччя. Цей роман за своїм жанром є органічним сплавом історії, психології, соціології, сатири, наукової фантастики та елементів автобіографії. Курт Воннеґут зізнавався, що він списав і відкинув тисячі сторінок, перш ніж знайшов те унікальне поєднання форми та змісту, яке є ознакою усього справжнього. За його словами, нервовим центром книжки є нищівне бомбардування Дрездена англо-американською авіацією навесні 1945 року. Можна сказати, що ця подія, свідком (і мало не жертвою) якої став військовополонений рядовий Курт Воннеґут, сформувала все його подальше життя.

Письменник народився на американському Середньому Заході в місті Індіанаполісі, в родині німецьких емігрантів. Його дід і батько були архітекторами та «вольнодумцями» (атеїстами, пацифістами й лібералами). Але коли Америка вступила у Другу світову війну, Курт, який тоді навчався в університеті, пішов добровольцем на фронт. Він служив у піхотній розвідці, під час битви в Арденнах потрапив у полон, пережив бомбардування Дрездена, під час якого загинуло 135 тисяч людей (в основному - цивільних), і, як він пише в «Бойні», «повернувся, щоб розповісти про це». І цієї розповіді довелося чекати майже чверть сторіччя. Після війни Воннеґут закінчив Чиказький університет (його фахом була антропологія), працював журналістом, співробітником відділу зв'язків з громадськістю великої корпорації, викладав і, ясна річ, весь свій вільний час писав. І тільки після успіху його роману «Колиска для кішки» (1963) Воннеґут зміг, нарешті, віддатися своєму покликанню. Він є автором багатьох романів, оповідань, п'єс, есеїв та кількох збірок творів, які за своєю формою і духом не схожі ні на який із жанрів (для простоти назвімо це белетризованою автобіографією з елементами журналістики й літературної критики). Воннеґут все життя послідовно виступав проти мілітаризму, був борцем за громадянські права, членом Американського союзу громадянських свобод і навіть займав посаду почесного президента Американської гуманістичної асоціації.

Як і в будь-якому шедеврі, зміст «Бойні номер п'ять» не вичерпується описом «теми та ідеї твору». Деякі пошесті (тоталітаризм, геноцид, масовий терор, окупація, громадянські війни), які у XX сторіччі термосили світ, обминули Америку.

І навіть тоді, коли США брали участь у двох світових війнах, вони відряджали своїх солдатів на інші континенти і одбувалися порівняно «малою кров'ю». Але митці тим і відрізняються від решти людства, що вони здатні й у краплі води побачити океан (Дж. Кемпбелл), а в піщинці - Всесвіт (Т.С. Еліот), тобто - в конкретному розгледіти універсальне, те, що притаманне всім епохам і народам. Й ось лише кілька прикладів.

«Бойня номер п'ять» має підзаголовок - «Дитячий хрестовий похід», тому що насправді, як каже одна з героїнь роману Мері О'Геар, усі війни ведуть не хоробрі мужі, а безневинні діти, яких політики відправляють на заклання. Як тут не згадати битву за Київ у 1943 році, коли товариш Сталін наказав зібрати зі Східної України всіх хлопців допризовного віку й кинути їх, без зброї та належного одягу, під німецькі кулемети. Про те саме пише й Анатолій Кузнецов у своїй книжці «Бабин Яр» (1966). За його спогадами, багато з радянських солдатів, які в листопаді 43-го вигнали німців із Києва, воювало босоніж.

Або ось ще один персонаж роману - Бертрам-Коупленд Рамфурд, бригадний генерал запасу, гарвардський професор, штатний історик Військово-Повітряних сил США. Для цього автора двадцяти шести книжок та стосів історичних досліджень знищення мирного населення в Дрездені чи в Хіросимі є неперевершеним успіхом «нашої авіації», чимось, що «треба було зробити». Цей «чорноротий стариган, зухвалий і жорстокий» не сумнівався, що «всі слабаки заслуговують на смерть». І саме таких науковців, якщо вірити Воннеґутові, вважають найбільшими знавцями військової історії, і вони формують наш погляд на минуле. Тож як можна дивуватися тому, що, наприклад, наше уявлення про Другу світову війну є таким спотвореним?

І річ не лише в урядовій пропаганді. Як дізнався головний персонаж роману Біллі Піліґрім, побувавши на планеті Тральфамадор, світобачення переважної більшості землян насправді зводиться до маленької цятки, яку вони бачать на іншому кінці труби, приставленої до їхнього ока. Й не маючи змоги оцінити все багатство й різноманіття світу, їм лишається хіба що зітхати й розводити руками, мовляв, «що поробиш, це і є життя».

Подорож цим життям, тобто конкретним життям Біллі Піліґріма, й становить зміст роману. Відколи виникла література, герой завжди був і лишається втіленням чеснот і мрій того часу і тієї землі, з якої він походить. І він мусить розв'язати ті проблеми і завдання, над якими марно б'ються «звичайні люди». Образ героя упродовж тисячоліть зазнав багато змін. Він був напівбогом, лицарем без страху і докори, шахраєм, простаком і, нарешті, ввійшовши в епоху катастроф і абсурду, став антигероєм. Довготелесий, незграбний, слабкий, незлобивий, відкритий, наївний, контужений, безпорадний - усі ці риси Біллі Піліґріма роблять його не лише нашим сучасником, але й «людиною на всі часи». Ключове питання «приймати чи не приймати цей світ?», яке колись сформулював Іван Карамазов, здається, не має стосунку до Біллі. Назавжди травмований війною, він приймає все, що суне на нього, і ніколи нікого не засуджує. Але це не означає, що він (як це роблять люди просвітлені) прозирає Задум і хоче бути його інструментом. Він просто живе. І тільки потрапивши в авіакатастрофу, він знаходить свою мету - повідати людям таємницю часу й навчити їх не боятися смерті. Про все це Біллі Піліґрім дізнався на планеті Тральфамадор (туди його завезли космічні прибульці на одній зі своїх літаючих тарілок). Але хоч як Біллі не старається, земляни не хочуть сприймати це знання. Люди й надалі дивляться на світ крізь вузеньке вічко своєї індивідуальної труби, вони відрізані від інших, від себе й, зрештою, від світу. Мабуть, тому земляни так радо вбивають одне одного. І Біллі знає, що безглуздо питати: чому? Як йому пояснили на Тральфамадорі, все відбувається так, як і мусить відбуватися. Адже кожна конкретна мить побудована саме так. Тому так було, є і буде.

Але песимізм, яким просякнута вся творчість Курт Воннеґута, аж ніяк не робить його співцем суму й розпачу. Як і кожен справжній творець, він з нічого будує реальність, яка не лише відтворює «цей» світ, з усіма його жахами й спалахами краси, а й уже самою своєю бездоганністю доводить, що навіть цей розторганий, жорстокий, безумний час, у який нас закинуто, несе на собі печатку гармонії і відблиск Благодаті. Головне знаряддя Курт Воннеґута - п'янкі переходи з трагічного в комічне - є не лише його реакцією на події XX сторіччя («сміх крізь сльози» як єдиний захист від божевілля), але і понтанним вихлюпом захвату від життя, в якому добро, зло, благословення й прокляття є, по суті, різними боками однієї монети (щоправда, не тут, а в четвертому вимірі).

Інший секрет Курт Воннеґута - це присутність кількох перспектив і повна відсутність статики та дидактичності, навіть тоді, коли він, немов Деміург, «вставляє» себе у власний твір. Зробивши це, він зразу ж із Господаря Всесвіту перетворюється на гумористичного персонажа і зводить нанівець будь-які претензії автора на всевладність та непогрішність.

Але попри цю грайливість (а точніше, завдяки їй), Воннеґут примудряється порушити багато базових питань і розповісти нам про світ, про людську природу і, зокрема, про Америку. Й це ставить «Бойню номер п'ять» в один ряд із «Мобі Діком» Г. Мелвілла, «Пригодами Гекльбері Фіна» Марка Твена та «Дорогою» К. Маккарті.

Стиль і форма роману - постійні стрибки в часі і просторі, нездатність надовго зосередитися на чомусь, вибухова суміш «високого» й «низького», різкі переходи з мажору в мінор - ідеально передають стан сучасного світу. «Бойня» також нагадує фреску або симфонію (авторові є де «розправити крила») і водночас поему, в якій збалансовані кожен звук і кожна пауза.

Описуючи літературу планети Тральфамадор, Воннеґут, мабуть, натякнув нам на своє творче кредо. Як пояснили Біллі Піліґрімові, тральфамадорські читачі сприймають як життєві ситуації, так і сцени зі своїх романів водночас, а не в якійсь певній послідовності. І між такими «повідомленнями» не існує якогось особливого зв'язку, окрім того факту, що автор ретельно їх підібрав. Бо його мета - створити таку комбінацію, щоб читач, зиркнувши на неї і охопивши її своїм поглядом, побачив суцільну картину життя, яке є прекрасним і несподіваним, і наповненим глибоким змістом. У такому творі немає ні початку, ні середини, ні кінця, ні інтриги, ні моралі, ні причини, ні наслідку. Й тральфамадорці найбільше цінують у своїх книжках «глибину багатьох чудових митей, побачених і зафіксованих єдиним поглядом».

Композиція «Бойні» також є порушенням багатьох правил творчого гладкописання. Тут немає «логічного розвитку образу», реальні люди перемішані з вигаданими персонажами, а наукова фантастика - з глибоко «реалістичною прозою» та документами історії. А головне, тут немає інтриги, котра, як нас вчили, є двигуном будь-якого вдалого сюжету. Читач мало не на самому початку дізнається не тільки про що ця книжка, що саме хотів сказати автор або чим усе закінчиться. Автор не приховує від читача однієї з найсокровенніших таємниць буття - того, як загине Всесвіт. І (о диво!) позбувшись цього риштування, його розповідь ніби здіймається в повітря, і читач опиняється над територією країни, яка межує з четвертим виміром. Це дозволяє оповідачеві, не сповзаючи в пафос чи любомудріє, порушувати базові, кінцеві питання.

Як людина мудра й досвідчена він знає, що всі наші «чому?», «як же так?!» або «коли ж, нарешті..?» не розв'язують у площині, яка відкрита нашим чуттям. Як гуманіст, антрополог і атеїст Курт Воннеґут, здавалося, мусив спиратися на теорію еволюції. Дарвінізм як найпопулярніша альтернатива християнству відкидає метафізику, а соціальний дарвінізм виводить причину людської агресії з нашої біологічної запрограмованості. Втім, наука (й зокрема - еволюціонізм) не є для Воннеґута джерелом істини. «З усіх землян, - пише він, - найбільший інтерес у тральфамадорців викликає Чарльз Дарвін, який учив, що ті, що вже померли, мусили померти. От чому трупи - це шлях до покращення. Отаке».

Попри своє скептичне ставлення до всякої організованої релігії (в романі він, наприклад, висміює саму ідею Тижня національної молитви, який оголосив президент США, або називає християн найкровожернішими з усіх землян), Воннеґут постійно оперує богословськими категоріями. З трьох основних постулатів монотеїзму, які сформулював Е. Кант (буття Бога, безсмертя душі, свобода волі), його особливо займає останній з них.

У відповідь на запитання Біллі Піліґріма щодо того, чи визнають на Тральфамадорі концепцію свободи волі, один із мешканців далекої планети відповів: «Якби я не провів стільки часу, вивчаючи землян, то я й гадки не мав би, що ви маєте на увазі під “свободою волі”. Я особисто побував на тридцяти одній із планет Всесвіту, на яких існує життя, і я вивчав документи, які стосуються ще сотні планет. І можу вам сказати, що лише на Землі ви почуєте балачки про свободу волі».

Іншими словами: після того, що людство зазнало у XX сторіччі, не може бути й мови про такі речі, як вільний вибір чи цінність кожного людського життя, чи героїчні діяння.

І все ж... Воннеґут як мислитель і як людина, котра походить з культури, метатекстом якої є християнство, не може оминути теми Ісуса Христа. Епіграф до «Бойні» взято з польської різдвяної колядки, пізніше Ісус Христос з'являється у вигляді хлопчика, який допомагає своєму батькові-теслі, потім в одному з романів Кровера Тріске якийсь прибулець із космосу проводить ґрунтовне дослідження християнства, щоб хоч трохи розібратися з тим, чому християнам так легко бути жорстокими. «І він доходить висновку, що бодай частково проблема пояснюється тим, що всі події, описані в Новому Заповіті, подаються досить недбало. Він припускає, що метою Євангелія серед інших речей було навчити людей милосердя, навіть щодо наймізерніших із-поміж них.

Але насправді Євангеліє вчить ось чого:

І нарешті, варто також розповісти й про історію цього перекладу. Колись, розмовляючи про парадокси американського оптимізму, ми згадали волоцюгу з «Бойні номер п'ять», який, коли його разом із сотнею інших військовополонених запхали у вагон і повезли в німецький табір, при кожній нагоді хизувався тим, що бував ще не в таких бувальцях, і, як бачимо, вижив. І цікаво, що цей волоцюга був перший, хто помер у тому вагоні. Нам закортіло знайти і перечитати те місце. Але зупинитися ми змогли, лише дійшовши до кінця роману. Й буквально на кожній сторінці чудувалися з того, як багато ми пропустили за першим читанням і яка це неймовірно глибока й прекрасна книжка.