Буря в склянці води: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Професія, внутрішній голос, — скромничав Джеймс, а потім здригнувся: «Звідки цей тип знає мій пароль?»

— У таких умовах у покер грати неможливо, — образив ся жандарм. — Краще в підкидного дурня.

А тому, що цієї занадто складної гри ніхто не вмів, хазяїн знову чемно запропонував:

-— А може, за звичаєм дикого заходу постріляємо в ціль?

— Ми мирні люди й стріляти не вміємо, — сказав полковник Жюжю, — хіба що дядько Сільке вправлявся?

— Наша контора досліджує тільки торговельні справи, а там, як ви самі розумієте, стріляються тільки хабарами, — відповів Том Сільке.

Розвідники говорили про незначні справи, ввічливо усмі халися один одному, але вух не затикали, очей не опускали. Кожна дрібниця фіксувалася їхнім мозком.

«Той Жюжю такий же духовний інвалід, як і його учень. Бридкий жабоїд, опудало, манекен, — підігрівав себе Шмульке, бо, нанюхавшись коло Ганса снодіючого, боявся заснути. — Його ніс — справжній кошик для сміття, пило сос. Видно, що й розуму невеликого. Він би три рази помер, коли б довідався, що я його думки читаю, мов старий плакат. Впоратися з таким типом — нічого не варто, отож ми його залишимо на десерт. Нехай він ще попридурюється комерсантом. Якщо я отримаю собі на допомогу Юле Цесорюте, мені неважко буде спіймати і її синочків Ось тоді й побачимо, хто буде королювати».

«Яка розтелепа цей Том Шмульке. Нафабрив, закрутив вуса, мов кайзер, і удає з себе велетня, — обурювався Жюжю, — справжній шваб, хрещений палкою по голові. Такого дурня Фіфі за один вечір перетворила б у кімнатну собачку. Небезпечніший з них — англієць Бонд Півкоролівства й жінчину шубу віддав би, щоб випитати, що він тепер думає…»

А Джеймс, увімкнувши внутрішній голос, повільно пив ананасовий сік і курив, націлюючись сигарою на кожного, немов у ній вмонтована швидкострільна гвинтівка. «Тільки один спектакль розіграли ті нахаби-емігранти, — думав він, — тільки-но заворушилося досі не відоме плем’я, а ці дурні вже злетілися на похорон Британської імперії. Звичайно, похорон буде, але ж чий. Уявляю, як ці тупоголовці роззявлять роти, коли дізнаються, що основна їхня надія — брати Нокси — вже у мене в кишені? Ось і кінець усьому повстанню. Та коли ті литовці розумні, вони від мене ше відкупляться Будь-що мені треба розвідати, де ті дикуни самоцвіти збирають…»

Тільки Джовані Джовіні нічого не думав, а робив свою роботу: розливав італійське вино, споював своїх уявних друзів і тихо повторював вираз, який дійшов до нас від часів святої інквізиції: де не допомагає вино, там залишається тільки отрута.

Але гості, хоч які були п’яні, про себе розповідати й не думали. Вони були навчені тільки мовчати й ретельно виконували свої обов’язки. Ось тоді і з’явився Буфало Білл і подарував усім гостям сліпучу усмішку, а Томові Сільке потис руку.

— Співчуваю, — сказав і чомусь згадав: «Берто, чи ти жива?!»

— Спасибі, — відповів Шмульке і непомітно скреготнув зубами.

Новоспечений мільйонер не чекав, доки всі почнуть удавати з себе не тих, хто є насправді, отож він сказав:

— Шановні панове, ми з колегою Мактом Роєм організуємо акціонерне товариство для земних, хоч і дуже гуманних, справ. Ми хочемо, щоб ніхто більше не гинув у палаючих саванах, щоб друкарок не шматували леви і ніхто з власної волі не спав по кілька тижнів. Це повинні робити машини.

Але і після такого вступу розвідники мовчали, а люди Буфало Білла працювали на совість: вони таємно фотографували гостей, проявляли і збільшували відбитки пальців, вимірювали зріст, перевіряли вагу і старанно реєстрували особливі прикмети.

— Тільки великі люди люблять спілкуватися, — вів далі господар, — з людьми, кращими за себе, а всякий дріб’язок оточує себе підлабузниками та підлизами. Отже, з вищесказаного випливає таке: завжди й у всіх газетах ви досхочу начитуєтесь про смерть великих людей, але ще ніде й ніколи не було оголошено про народження цих геніальних людей.

Дехто зааплодував, а Білл розважливо вів далі:

— Тому, мої хлопчики, всі ми — продукти своєї епохи. І як продукти, одні псуємось швидше, інші — повільніше. Щоб не зіпсувалися всі разом, ми маємо відгадати історичну загадку. Чому цар Соломон був таким розумним? — Білл куди краще тримався в сідлі, ніж на трибуні, але цього разу мусив виголошувати промову: — А тому, мої любі, що він мав сімсот жінок. Уявляєте, сімсот найрозумніших порад у день! А то й кожної години чи хвилини! З глузду можна з’їхати, але помилитися, хай йому біс, немає змоги. Отож, спираючися на таку засаду, я й пропоную заснувати товариство по використанню всіх багатств острова Лімпопо, інакше кажучи, кооператив.

«Він шукає дурніших за себе», — подумав Бонд і вирішив цю організацію зруйнувати зсередини.

— Можете тримати мене своїм компаньйоном, — запропонував він.

Записалися й інші.

— Велике вам спасибі за довір’я. Острів Лімпопо й справді чудовий райський куточок, але життя є життя. Так би мовити, ми завжди милуємося пір’ям фазана, але обскубані, ці птахи нам ще миліші.

Коли гості розійшлися, Макт Рой запитав:

— Я не розумію, навіщо це порожнє красномовство, навіщо цей базар?

— Поки ми купуємо, нехай вони гадають, що ми дурні, які не мають, куди дівати гроші, а ми почнемо скуплені речі продавати — вони вже не зможуть позбавитися цієї думки й зав’язнуть усі до одного.

— А ясніше не можна?

— З кишенями, повними каменів, пливти куди важче, ніж голому…

Пастка