Буря в склянці води: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— На будь-яких умовах погодьтеся, — раптом у його електронному мозку народився шалено сміливий план. — Ми з ними розрахуємося тим же. То буде помста розгніваних богів!

— Я вас не розумію, — зблідла Фіфі.

— Вони нас палили, а ми їх утопимо! — Жюжю замовк, бо побачив, як вулицею біжить напівгола знесилена людина. Вона аж заточувалася.

— Хто це? — спитав Жюжю.

— Мені здається, приватний шпигун Ганс Сільке. Певне, тікає від спеки чи від куряви.

«Ось що значить Африка, — подумав Жюжю, — коли ти в неї потрапляєш непідготовлений». Не тільки подумав, а одразу підвівся й приготувався до виробничої гімнастики.

Парад шпигунів

Цілий тиждень Макт Рой жив своїми пригодами, яких він зазнав, супроводжуючи Ганса Сільке у саме серце острова. Тільки-но його розповідь доходила до удава, якого він спритно підсунув німцеві, слухачі починали реготати. В готелі «Весела Мері» стало звичкою; коли всі замовкали, хтось голосно запитував:

— Берто, ти жива?.. Тоді в кого ж я стріляв?

Таке базікання помічника не сподобалося Буфало Біллу. Він був упевнений, що за показною сміливістю Роя була якась невикрита таємниця. Отож він здалеку запитав:

— А чому ти повернувся з півдороги?

— Невже я мав звільнити того довгов’язого від тубільців? — відрубав помічник.

— Звільнити — ні, але ти повинен був з’ясувати, що він там накоїв.

— Мені все й так зрозуміло: зварився в казані дикунів.

— А що буде, коли Сільке повернеться? — Білл запитував, але й сам не міг точно відповісти. На дикому заході — інша річ, там кожен камінь, кожен кущ за тебе, а тут?

І ось одного вечора, коли вони підраховували прибуток і у саду пили молочний коктейль «Бобі», повз них, хапаючись за живопліт, пробіг смертельно втомлений чоловік. В руках — гвинтівка, одежа — саме шмаття, увесь у сажі. Побачивши його, помічник зблід і вхопився за кольт, який висів на боці.

— Рою, ти ще живий? — одразу все зрозумів Білл.

— Живий.

— Тоді скажи, кого зварили в казані дикуни?

— Кого завгодно, тільки не Сільке.

— Виходить, він знайшов досі не відоме плем’я, бо навіщо йому було б, нічого не дізнавшись, так поспішати додому? Бо хто ж бігтиме додому, висолопивши язика, якшо його карта бита?

— Винен, Білле, карай, викинь з компаньйонів, тільки не муч мене, як щось придумав.

— Хлопчику, за нас думає містер Макс, прозваний Старою Калошею. Доки він прихильний до нас — ми з тобою мільйонери. І твоє щастя, якщо він не почне тебе коли-небудь допитувати. В його руках залізо плавиться, камінь пощади просить… Ось так: ти не витримав і втік з півдороги?

— Знаєш, Білле, я не з боягузливих, але в тій долині справді літають привиди. Слово честі! Якби не бачив на власні очі, сказав би: брехня.

— Слухай, а може, й там брати Нокси задумали якийсь трюк? Не гнівайся, але це дуже схоже на пташиний цирк.

— Не знаю, може бути… Та коли тобі вслід на кожному кроці погрожують: загинеш, провалишся, щезнеш!… — за Сільке ніколи бігти.

— Ідея! — раптом із запалом вигукнув Білл. — Малюче, будь-які відомості треба отримувати тільки з перших джерел! — Не відчиняючи дверцят машини, шеф ускочив у неї, як у сідло, і, знявши страшенну куряву, в кінці вулиці наздогнав Ганса.

— Прошу в машину, — запросив його Білл.

Сільке мовчки навів на ковбоя гвинтівку й загарчав, як генерал:

— Гр-р-р…