Тісту — хлопчик з чарівними пальцями: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тісту якусь мить помовчав. Його, певне, не переконали ці слова. Трохи подумавши, він мовив:

— Мосьє Трунадісе, ви певні, що той порядок існує? Щось я в нього не вірю!

Вуха мосьє Трунадісові зайнялися вогнем.

— Бо коли б існував порядок, — вів Тісту далі, — то не було б і злиднів.

Увечері мосьє Трунадіс написав до щоденника Тісту: «Хлопець неуважний, багато розумує. Його доброта заважає йому реально оцінити дійсність».

А назавтра… Та ви, мабуть, і самі вже здогадалися! Назавтра мірепуальські газети писали про квіткову повінь у бідняцьких кварталах. Всі халупи повила березка. Ясно-блакитні арки затуляли двері, живоплоти з калачиків виросли під вікнами, обрамляли доріжки, порослі зеленого травою. І бідняцькі квартали, до яких досі вважали за краще не підходити, стали найгарнішими в місті!

Хмарою посунули сюди глядачі — дивуватися й милуватися…

Мірепуальці небавом збагнули, що з цього можна мати зиск. Вони встановили плату за вхід до кварталів — сто франків А люди сунули й сунули. Невдовзі знадобилися вартові, екскурсоводи, продавці листівок, фотографи.

З’явилися гроші. На них постановили спорудити житловий будинок на сто дев’яносто дев’ять квартир з електричними плитами в кухнях — такий завбільшки, аби всі бідняки могли там поселитися. А що на будову треба було багато людей, то всі безробітні дістали роботу.

Мусташ за першої ж нагоди похвалив Тісту.

— Чудово, чудово облагодив ти цю справу з бідняцькими кварталами! Але твоєму квітникові бракує пахощів. Іншим разом не забудь про жасмин. Він швидко росте й чудово пахне.

Тісту пообіцяв іншим разом так і зробити.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

В лікарні, куди мосьє Трунадіс повів Тісту ближчим часом, хлопчик познайомився з хворою дівчинкою.

Мірепуальська лікарня завдяки щедрості батька Тісту була чудова — простора, чиста, добре обладнана. В широкі вікна лилося сонце, високі стіни сяяли білістю. Тісту навіть сподобалось у лікарні. Але водночас він відчув… Як би вам пояснити? Відчув, що тут десь причаївся сум.

Доктор Модівер, який відав лікарнею, був чоловік розумний і дуже добрий на вдачу — це відразу впадало в око. Тісту видалося, що він трохи схожий на Мусташа Щоправда, він носив окуляри в черепаховій оправі, і в нього не було вусів. Хлопчик сказав про це.

— Нічого дивного, — відмовив доктор Модівер. — Адже й Мусташ, і я — обидва ми піклуємось про життя; Мусташ — квітів, я — людей.

Але піклуватись про людське життя куди важче, ніж про життя квітів Тісту небавом це збагнув. Бути лікарем — це безнастанно боротися з недугами. Адже вони першої-ліпшої миті готові увійти в людину, а міцне здоров’я — вийти з людини. До того, недугів — тисячі, а здоров’я — одне. Недуга ховається, як може, аби її не розпізнали, натягає розмаїті машкари. Тож треба її виявити, розкрити, загнати в глухий кут і знищити. Водночас лікар мусить повернути хворому здоров’я й невсипуще пильнувати, щоб воно вже не втекло.

— Ти коли-небудь хворів, Тісту? — спитав доктор Модівер.

— Ні, зроду не хворів.

Справді, доктор пригадав, що його ніколи не кликали до Тісту. У його матері часто боліла голова; батько вряди-годи слабував на шлунок; служник Каролюс якось узимку занедужав на бронхіт. А Тісту не хворів ніколи. Від дня свого народження він не знав ні вітряної віспи, ні ангіни, ні навіть легкої нежиті. На диво міцне здоров’я мав цей хлопчик!

— Ну, Тісту, ходімо, покажу тобі лікарню, — сказав доктор Модівер та й повів хлопчика до кімнати, де готували маленькі рожеві пілюлі від кашлю, жовту мазь од виразок, білий порошок од пропасниці. Потім показав кімнату, де людей просвічують і бачать, куди сховалася недуга. Побував Тісту і в залі з дзеркалами на стелі. Тут робили хворим операції.

«Сюди не пускають горя, отже все має бути тут веселим, радісним, — думав Тісту. — Чому ж я відчуваю сум? І де той сум ховається?..»

Доктор Модівер прочинив ще одні двері. Тісту побачив у ліжку дівчинку.

— Посидь трохи біля цієї дівчинки, — сказав доктор Модівер, — а потім зайдеш до мене.

— Добрий день, — мовив Тісту до дівчинки.

Вона видалась йому дуже гарненькою, але надто блідою. На подушці розсипалися чорні кучері. Вона була майже однолітка з Тісту.

— Здрастуйте, — відказала дівчинка ввічливо, але не повернула голови.

Вона пильно дивилася на стелю.

Тісту сів біля ліжка.