Клеркенвельські оповіді: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це був відносно новий спір, розпочатий оксфордськими богословами. Останніми роками чимало людей впали у відчай від думки, що вони приречені й ніщо в світі не здатне відвернути долю, яка на них чекає. Деякі самобичувалися, готуючись таким чином до майбутньої кари. Це стало настільки серйозною проблемою, зокрема поміж духовенства, що папа видав енцикліку проти гріха зневір'я. Уявлення про провидіння та позачасовість Бога викликало відчуття безнадії та байдужості. А втім для інших та сама доктрина була приводом тішитися; вони не відчували відповідальності за свої дії, тож могли грішити без розкаянь. Вибір між раєм і пеклом не належав їм, вони ніяк не могли вплинути на кінцевий результат, а отже, могли діяти — або утримуватися від дій — цілком безкарно.

— Хіба я знищив зубодера через провидіння чи долю?

— Усе буде гаразд.

— Себто пак?

— Не ходи й не виїзди з Варфоломія без моєї прямої вказівки.

Тоді Ексмю залишив його, і Гамо Фулберд повернувся до свого пергаменту. Аж раптом він опустив голову на стіл і розридався, волаючи до невимовної милості Божої.

Розділ третій

Оповідь купця

Досвіток прийшов на вулицю Св. Івана тихо. Самотня свиня прошкандибала Сцяною алеєю, уникнувши ока нічного сторожа, і в одному з багатьох скромних помешкань, що вишикувались обабіч боків вулиці, пронизливо заголосило немовля. Галантерейник Радульф Страго тільки-но зібрався встати з ліжка, поки його дружина не прокинулась. Йому наснився кошмар, у якому він сказав своїй матері: «Я дам тобі два ярди лляної тканини обгорнути тіло, коли тебе повісять». Навіть уві сні він знав, що вона мирно померла три роки тому, переївши полуниць, У його сні пішов густий лапатий сніг, схожий на жмути вовни. Він силився розігнати сніжинки мухобійкою, але тоді вовна перетворилася на шматки бобрику й сукна. Він прокинувся в поту, але як практичний чоловік, чиї думки відразу повернулися до сьогоднішніх справ, купець відкинув ці видива як химери. Судомне бурління у нього в шлунку не проходило; він не мав сумніву, що треба буде лишень гарно прокакатися, але корчі сиділи в нутрощах, мов тугий вузол.

Він перехрестився й підвівся з ліжка; зойкнувши, докульгав до низького дерев'яного столика, де причесався й умив обличчя та руки в тазу з водою. Він досі лишався голим, але накинув лляну сорочку, перш ніж опуститися на коліна й прочитати отченаш і кредо. Потім присів на краєчок ліжка і, бурмочучи молитву до Богородиці, натягнув короткі вовняні шкарпетки та вовняні панчохи з блакитними і гірчично-жовтими смугами. Цього весняного ранку в камзолі було би надто жарко, тому він одягнув просту куртку з блакитного сержу; він пошепки прочитав заклинання «Memento, Domine», аби не будити дружину, потім одягнув зелений жакет і карміновий каптур. «Я вірно помолився, — промурмотів він упівголоса, — тож дай мені, Господи, гарного прибутку». Взувши гостроносі червоні черевики, зроблені з найкращої шкіри, ретельно зав'язав їх і спустився дерев'яними сходами до солярію. Його підмайстер спав на сіннику, і він розбудив його словами: «Тру-ля-ля, Дженкіне. Весна прийшла».

У віці п'ятдесяти семи років Радульф Страго міг би вважатися чоловіком похилого віку; але чотири роки тому він одружився зі значно молодшою жінкою і мав причину вважати себе щасливим. Та останніми тижнями дійсно почувався розбитим і хворим; він щодня блював, а його кал був рідким, мов плитка вода. Інколи він побоювався, що хворіє на саркому чи різачку, але частіше списував ці симптоми на свою рум'яність. Був певен, що зміна в розташуванні зірок усе перемінить. Хай там як, йото ґешефт процвітав, адже був розташований якраз між пріоратом і містом; вулиця Св. Івана вела безпосередньо до воріт пріорату Св. Івана Єрусалимського, тож багато відвідувачів проходило повз двері Страго. Також цим шляхом прямували всі, хто приїздив до Смітфілда в пошуках капелюхів і шнурків, гребенів і лляної пряжі.

Сама крамниця містилася на першому поверсі з виходом на вулицю, і він спустився туди, не чекаючи на Дженкіна; він розімкнув дерев'яні віконниці та розклав прилавок. Потім відчинив двері та вдихнув світанкового повітря. Сонячні промені торкнулися фарбованих тканин і дитячих гаманців, сюрчків і пергаментів, надаючи тихому передранню статечної врочистості. Аж тут закалатали дзвони, й наче сама вулиця прокинулася від сну.

На верхній сходинці Дженкін закашлявся та харкнув; він пробурмотів якесь нерозбірливе прокляття, на що Радульф відгукнувся:

— Дай тобі Боже гарного дня!

Минулого вечора Дженкін утягся в перепалку з молодими громадянами, що підтримували Генріха, герцога Ланкастерського, в його боротьбі проти короля Річарда. Дженкіне належав до королівської партії та носив кальцинове зображення білого оленя на своєму повстяному циліндрі. Іван Гентський, батько Генріха, помер сім тижнів тому. Тепер король Річард позбавив Генріха батьківщини, залишивши ланкастерську спадщину для власного користування, та відправив Генріха на довічне вигнання. Відтак деякі прибічники Ланкастерів учинили безчинства на вулицях, перекидаючи бочки та зриваючи вивіски.

Дженкін спостерігав за ними з рогу провулка Св. Марії та не втримався від зневажливих вигуків. Двоє з них почули й кинулися на Дженкіна, який вмить розвернувся і мерщій чкурнув униз по вулиці. На виході з якогось дворика стояв рибний лоток, і він перевернув його просто під ноги переслідувачам. Вони посковзнулися на оселедцях і вуграх, а він розсміявся вголос, відчуваючи п'янючу суміш паніки та збудження, а потім знайшов притулок на ґанку Св. Агнеси Вбогої. Якась старенька пані дала йому свічку. Він узяв її і благоговійно пройшов до церковного нефа. Там перехрестився, запалив свічку та лишив її під ракою Св. Агнеси, помолившись про те, щоб уникнути погоні.

Мабуть, Св. Агнеса дійсно кинула позір на Лондон і торкнулася Дженкіна своєю милістю, адже він дістався вулиці Св. Івана без подальших пригод.

Він був підмайстром Радульфа останні три роки. Перед тим як піти на служіння до купця, він присягнувся в Залі галантерейників і мануфактурників, що не вступатиме в статевий зв'язок і не чинитиме перелюб, а також не гратиме в кості чи інші азартні ігри; щоправда, виявився не до кінця вірним своїй клятві. Також він погодився «виявляти послух управителям і плахіттю сього товариства», але порушив і цю умову; мав коротке волосся, носив короткі сорочки за молодіжною модою, а його тонкі ноги були вигідно підкреслені карміновими штаньми. Радульф був не суворим майстром і пробачав ці недоліки як людські слабості. Крім того, за підмайстра вступилася його дружина Анна Страго. «Хіба може юний парубок, — спитала вона чоловіка, — бути щасливим у такому тьмяному й розважливому вбранні? Хіба може він носити двобортний камзол у Вест-Чеш? Та його собаки засміють!»

Анна була присутня на церемонії у гільдійській залі. Коли її чоловіка запитали, згідно з традицією, чи його підмайстер є добрим на зріст і статуру й чи має він будь-які тілесні вади, вона зацікавлено глянула на Дженкіна. Той не мав аніяких тілесних вад; був стрункий і зграбний, навіть у своєму віці вищий за її чоловіка. Вона вийшла за Радульфа чотири роки тому, і їхній союз було належним чином укладено в інтересах торгівлі. її батько теж був галантерейником і мав солідну крамницю на Старій Іудеї; вона була єдиною дитиною, тож після його смерті весь ґешефт перейшов до неї. Наразі його лишень було позичено Радульфом Страго до кінця життя; коли його душа переселиться в інший дім, їй судилося стати досить заможною вдовою. Тим часом вона гидувала своїми обов'язками щодо купецької мошонки — чи яєць, чи мудів, чи хрінини, чи прутня, чи хай там як його назви — й молила Бога, щоб він поклав їм край. Вона щиро бажала своєму чоловікові смерті.

Дженкін був єдиним учнем Радульфа. Гільдія наполягала, аби він найняв принаймні ще одного, але купець заявив, що підупав на силах і не має можливості навчати двох Анна підтримала його заяву, додавши лише, що двоє парубків під одним дахом ніколи не житимуть у злагоді. «Є три речі, про які важко сказати, що воно з ними станеться, — мовила вона. — Перша — це птах, що сидить на гілці. Друга — корабель на морі. А третя — шляхи юного парубка». Завдяки таким висловлюванням вона швидко набула серед сусідів репутації мудрої.

Тож Дженкін мешкав у домівці, де його мало що стримувало. Попри свою клятву, він грав у кості з іншими учнями на вулиці та брав участь у жорстокій грі, що поміж них звалася «таранити двері головами». Крім того, він вступав у часті бійки між суперницькими гуртами крамарів і купців. Чоботарі та шевці, приміром, билися за право ремонтувати взуття; бакалійники та рибники сходилися один проти одного у вуличних баталіях- Після однієї такої бійки Дженкін повернувся з розбитою головою. Анна промила йому рану та змастила її маззю, зробленою з горобиного жиру.

— І що ж за гострі стріли влучили в тебе, дурню? — спитала вона його.

— То все м'ясники з Чепа. Вони вчинили неабияку бучу.

— А ви що, ні? Яка жінка покохає такого бідолаху?

— В народі кажуть, господине, що в добрім серці найбільше жалю.

— Але я не маю доброго серця. Я взагалі не маю серця.

— Тоді доля жорстока до мене.

— Чому це?

— Бо я звернувся до вас по… по ласку.

— Ласку, бідолахо? Чи послугу?

— Безбожники пожадливі. Я хочу всього.