Клеркенвельські оповіді: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але тепер, бач, Бог дихнув на нас. Він і досі тут.

Дощ припинився так само раптово, як і почався, і Гамо відчув незбориме бажання прогулятися Смітфілдом. Він виріс у пріораті. Його знайшли покинутим у Півнячому провулку, в якихось ярдах від монастиря, і вважили за небажану дитину однієї з повій, які промишляли на цій вузенький алейці. Його залишено під брамою Св. Варфоломія, де на нього натрапив літній брамник, що доглядав за конями; відтоді він не знав іншого життя, ніж життя ченців. Коли виявилося, що той має вправні руки, його почали навчати ремесла ілюстратора у скрипторії. Він готував чорнило та фарби, розгладжував пергаменти та наносив на них лінії за допомогою лінійки й рашкуля. Він навчився змішувати чорне і червоне, біле і жовте. Потім його навчили мистецтва креслити контури пензликом із білячого хутра. Йому показали, як тинькувати стіни церкви, готуючи їх для фресок; спочатку треба було вкрити їх вапняним тістом, змоченим, аби краще тримався колір. Спочатку він працював над маленькими малюнками на цих стінах, відомими серед ченців як «Biblia pauperum», тобто «Жебрача біблія»… На вівтарі, приміром, намалював обрис Лонгіна, який простромлює тіло розп'ятого Христа списом. Ліва рука Лонгіна вказувала на його лице, символізуючи чудесне відновлення зору. Протягом років Гамо пізнав секрети свого мистецтва. Розкрита долоня позначала правосуддя; піднесений чи виставлений палець — осуд. Зігнутий палець був знаком розмови, тоді як піднесені руки символізували лють або підношення. Розведені в сторони руки могли позначати зчудування або благоговіння. Схрещені ноги були ознакою ненатуральності; ось чому в містеріях Ірода завжди грали в такій позі. Душа завжди зображувалась як маленька й гола фігура, іноді в короні чи митрі. Все це він малював червоною і жовтою вохрою, білильним вапном і ламповою кіптявою, зеленню та лазуритом.

Інші звали його Гамо-простаком чи Гамо-тишком. Він брав участь в общинних обрядах машинально, без ніякого переконання. Не вважав себе частиною спільного життя або ревної віри ченців. Од перших років він був природженим вигнанцем. Коли зазнавав горя або страху, не думав над ними: просто так заведено в цьому світі, от і все. Можливо, хтось став би його жаліти, але він не жалів себе. Самотність була йому знайомою. Він звик до довготерпіння. Якби він зазнав якогось сильного почуття, то відмахнувся б від нього, адже йому було ні з ким поділитись. Одначе за ці роки він прив'язався до Вільяма Ексмю. Почав ходити за молодим ченцем на відстані, весь час залишаючись поза полем його зору, але Ексмю помітив його. Одного вечора, виходячи з їдальні, він гукнув Гамо; хлопець чекав на нього на розі будівлі.

— Що це таке? Гра у дзеркало? — Гамо дивився на нього мовчки, але пильно. — Як тебе звати? — Ексмю знав його ім'я, звичайно, але вирішив хоч би що розговорити юнака. Він схопив його за плечі й сильно струснув. — Ти маєш язика? Часом, не Гамо Фулберд? — Хлопець кивнув. — Фулберд, проте, я бачу, безбородий.[18] — Хлопець і далі мовчав. — Ти — мов дерев'яний. Не дай Боже, виявиться, що ти вирізаний із дурного дерева. — Але тоді Ексмю (можливо, пригадавши обставини усиновлення Гамо) змилувався. — Отже, Фулберде, ходи віднині відкрито. Так, щоб я тебе бачив.

Тож Гамо залишився у товаристві Ексмю. Інші ченці сперечалися поміж собою про природу його характеру та склад його тілесних флюїдів. Деякі вважали хлопця меланхоліком, і тому млявим і задумливим; інші ж убачали в ньому цнотливу й сумну жалюгідність флегматика. Взаємини між ним і Ексмю неможливо було навіть уявити, проте одне було зрозуміло: якимось неясним чином Гамо Фулберд знайшов собі батька. Коли надворі розгодинилось, Ексмю-відчинив хвіртку пріорату й вийшов до Смітфілда. День був не базарний, але весь відкритий простір захаращений конями, возами й будками будь-яких мастей; у смітті рилися свині, а серед кинутих кісток ходили чорні шуліки, ніби в жалобі за самим Лондоном. Ім'я Боже лунало звідусіль — «Бережи тебе Бог», «Боже поможи», «Благослови вас Бог»; одні недбало мурмотіли його впівголоса, інші — гучно викрикували у вітанні, а все разом це зливалося в якийсь шелест доброзичливості з небесного світу. Запах забитих тварин з різниці змішався з людськими ароматами, коли вони пройшли повз «Розбитий щит», «Дзвін на обручі», «Сарацинську голову» та «Кардиналову шапку».

— Там повно духівництва, — сказав Ексмю, зазираючи в підвал «Шапки». — Вони займаються трансубстанціацією вина в ніщо.[19] — Понад дверима на першому поверсі цього трактиру висів вітальний знак, яскраво намальований на дерев'яній дошці; на ньому зображено чоловіка, що вкладався у ліжко, де хтось уже спав. — Кажуть, березень — місяць поховань. Я б цілий цвинтар заповнив цими римськими нікчемами та церквопроданцями.

— Вони — намистини на чотках диявола. — Річард Мароу був знайомий із літанією презирства.

— Вони — Каїнів рід. Іудине плем'я, що співає за пекельними молитовниками.

Тут поруч вибухнула гучна суперечка з криками «Гвалт!» та «Геть! Геть!». До них домішувалося ревіння тварин у брудному дворику біля шинку, які були разом зв'язані мотузками та стримувалися лайкою і лупкою; Гамо не міг знести криків коней та худоби, коли їх сікли й кулачили господарі та хльоскали веселі діти. Для нього це підривало всю світобудову. Він би радше роздягся наголо та вийшов у центр "Смітфілда як офіра. Натомість закрив руками вуха та видав низький, проникливий стогін. Здавалося, ніби всі нещастя світу обрушилися на нього.

Ексмю дав йому потиличника.

— Ти очорниш нас усіх. Спом'янеш моє слово.

Менше за все Ексмю хотілося привертати до себе увагу. Він спішно провів юнака до Качиного провулку — вузької й тісної вулички, мощеної кругляками та устричними скойками, вздовж західного боку якої тягся ряд відкритих арок; у нижній частині кожної арки була лава, густо завалена розмаїтими сукнами й гобеленами. Річард Мароу дивився на це буйство кольорів і фактур несхвально.

— Коли прийде пожежа, — пробурмотав він до Ексмю, — все це згорить дощенту.

— Не падай духом. Це лише завіса.

Коли Мароу ще був підмайстром у тесляра, на нього справила неабияке враження новина, що сам Христос був теслярем; він був від природи благочестивим чоловіком і, вивчивши абетку в благодійній школі місцевої ігумені, уривками вбирав будь-які мовні знання, де тільки можна. Він був чоловіком роздумливим, мало схильним до розмов, але з Вільямом Ексмю обговорював духовні питання. Вони познайомилися, коли Мароу ладнав два приставних столики в їдальні Св. Варфоломія, де Ексмю служив кухарем до того, як його обрали намісником пріора, і невдовзі вони дійшли згоди щодо природи Христового прикладу.

Тепер вони вийшли з Качиного провулку біля Олдерсгейта, де протікав міський рів, який усі використовували замість нужнику. Це було проти закону та звичаїв міста, яке накладало на громадян суворі правила щодо дотримання чистоти; втім, за словами мера, золотаря Дрю Барантайна, «людська натура завжди знаходить шлях до бруду й недоумства». Цей вислів повторювали на вулицях, аж доки він не перетворився на народну приказку. Зрештою став частиною однієї з «лондонських пісень», що лунали скрізь протягом кількох днів (або тижнів), а по тому зникали без сліду. Між ровом і міським муром височіли дерев'яні крамнички та помешкання, яких можна було дістатися через містки із дощок, і Ексмю вказав на невеличкий сарайчик, пофарбований неаполітанським зеленим.

— Ось це місце, — мовив він до Мароу. — Тут і станеться твоя пожежа. Почни її в ораторії,[20] он там, на вулиці Св. Івана.

Внизу Олдерсгейта, попід самою брамою, стояли сліпий та сліпа з тоненькими вербовими лозинами в руках і співали: «Ora! Ora! Ora! Pro nobis!»[21]

Ексмю втупився в Мароу.

— Чому ти мовчиш? — раптом він розлютився. — Чи ти вагаєшся у цій високій справі? Послухай, Мароу. Наша робота буде достобіса важкою. Ти це розумієш? Розумієш?

Вони мовчки проминули браму й увійшли до міста. Опинилися на вулиці Св. Мартіна, по обидва боки якої тяглися чотириповерхові будинки. Просто перед ними кипіло якесь вариво в казані на жару, і старезна жінка знімала жир шумівкою. Зубодер із накинутими на плечі намистами з зубів пройшов повз них, потім обернувся назад із вдоволеним виразом обличчя, зупинившись серед лотків, завалених часником, житом, сирами й дичиною. Ексмю був досі сповнений своєї загадкової та несподіваної люті, яка — несповідима, мов Божий гнів.

— Чуєш репет людства? — прокричав він до Мароу понад шумом людей і коней. — Господь Бог оглухнув!

Він зачепився за довгий віз, що тягся поперек вулиці, й візник загорлав на нього:

— Розплющ очі, чолов'яго! Не бачиш хіба?

Так, він бачив. Він побачив, як зубодер прямує до них і наближається до Мароу. Тесляр задивився на крамницю музичних інструментів.

— Можна глянути на ваше обличчя, сер?

— Навіщо? — спитав Мароу.

— Із цікавості. Люблю зуби.

Мароу підняв свій шкіряний каптур, і зубодер зітхнув.

— Авжеж. Я вас знаю. Я бачив вас із лолардами[22] на Кольменівській вулиці. — Зубодер оглянувся в пошуках свідків, і Мароу квапливо ступив у тінь під вивіскою крамниці. — Лолер! — Зубодер тицьнув у нього пальцем. — Брехливий лолер!

[18] Fulberd (середньоангл.) — буквально «повна борода».

[19] Трансубстанціація (перетворення) — католицька доктрина, згідно з якою причасні хліб та вино перетворюються на плоть і кров Христа.

[20] Католицька молитовня.

[21] «Молися! Молися! Молися! За нас!» (Лат.).

[22] Лоларди (прозвані в народі лолерами) — прибічники релігійного реформатора Джона Уїкліфа.