— Іскра, голова Зоряного комітету. — Остап пройшовся по кімнаті, зсунув крісла в ряд і викотив їх на балкон. — Сідайте… і розкажіть, що сталося з вашим зорельотом-майстернею? Де він подівся? Де ваші товариші?
— Як? — Галина Крон здивовано глянула на Остапа. — Невже ви не одержали радіограми? Виходить… — голос її затремтів.
— Нічого не виходить, Галинко, — сказав Стефан Март, сідаючи в крісло. — Не забувай, що на Землі минуло… який тепер рік, голово?
— Дві тисячі сто сімнадцятий.
— Значить, минуло шістдесят дев’ять років. Протягом цих шістдесяти дев’яти років тут щодня відбувалася сила-силенна подій. Радіограма могла десь загубитися.
— Ні, вона не загубилась. — Іскра вийняв з кишені аркуш паперу, розгладив його на коліні. — Точніше, не загубилося те, що дійшло до Землі. А дійшли, на жаль, лише уривки… Слухайте: «…га, Сонячна!» Можливо, «увага». «Буревісник…» Шуми. «…мчить із швидкістю нуль дев’яносто один світлової…» Виходить, дуже збільшили розрахункову швидкість? — Іскра запитливо глянув на конструктора Марта.
— Так, — підтвердив той. — Що ж там далі?
— Далі… далі шум і кілька слів, яких не можна розібрати. Потім — «місцезнаходження…» Знову шум. «Г-1920…» Шум. «…маршруту такі…» Шум. «…яскравість зорі…» Шум. «…пропорційна квадрату відстані до неї». — Голова здивовано глянув на астронавтів. — Навіщо ви таке повідомляли?
— Яскравість зорі зменшується пропорційно квадрату відстані до неї! — сердито зауважила Марина. — Зменшується, розумієте?
— Зменшується?! — Остап Іскра вражено дивився на жінку. Притиснутий рукою до коліна аркушик паперу тріпотів на вітрі. — Та-ак… «Паралакс…» Знову шум. «…зменшується, повторюю…» Шум знову забив кілька фраз. «Зіткнулися з… у напрямку… бачимо… дослідити причини цього явища…» — Іскра зітхнув і віддав згорнутий аркуш Галині Крон. — Оце й усе. Потім почався такий шум, що розшифрувати далі слова не змогли навіть імовірносні електронно-обчислювальні машини[1]. Та коли врахувати, що радіограма пройшла чотири парсеки, то й це чудово!
Астронавти, нахилившись над аркушем, зачудовано розглядали його.
— Отже, вони все-таки пролетіли! — радісно вигукнула Марина Плашек. — У них все гаразд!
— А чому такий шум? Може, передавач? — Март запитливо подивився на Галину.
— Передавач був справний. Цілком справний! — впевнено промовила інженер-радист. — Просто, мабуть, дуже далеко залетіли. На межі чутності. Адже тут ефір заповнений радіопередачами…
— «…як доходить до нумізмата стертий п’ятак або як світло мертвих зірок доходить», — продекламував Стефан Март. — Ну, прийняли ви цю радіограму — і що далі? — звернувся він до Іскри.
— Ми… тобто не ми. Тоді, у 2078 році, я був у експедиції. Керівництво Комітету, судячи з протоколів, зайшло у безвихідь. По-перше, ви страшенно збільшили швидкість при своїх запасах пального. Крім того, витратили пальне на цю радіограму… Якщо врахувати, що взагалі до вашої експедиції ставилися скептично…
— Ну, звичайно! — Март кивнув головою.
— Словом, вирішили, що ваш «Буревісник» на шляху до Г-1920 зіткнувся з якимось тілом, був пошкоджений і що ви просите допомоги. Тоді й спорядили рятувальний зореліт-автомат…
— Так-так, — вигукнув Март, схопившись з крісла. — Рятувальний апарат! Людям же так далеко летіти не можна! — глузливо кинув він.
— Між іншим, такі автомати добре себе зарекомендували, — зауважив Іскра.
— Летить тепер ваш автомат, врізаючись у зорі.
— Скажіть, товаришу Іскра, — втрутилась у розмову Марина, — більше ніяких звісток не було з «Буревісника»?
— Ну, які можуть бути звістки, якщо корабель загинув невідомо де! Автомат ні на трасі, ні у гаданому районі його не знайшов… Простір — це простір! Не могли ж ми обшарити всю галактику… — Іскра хотів усміхнутись, але усмішки не вийшло. Відчував ніяковість, розмовляючи з астронавтами. Був старший і в той же час явно молодший од них. Як людина пізнішої епохи, Остап знав значно більше, ніж астронавти, — і разом з тим відчував себе малюком перед цими людьми, що стільки пережили…
— Простір — це простір… — повторила Марина. — І час — це час. Так?
— А ви хіба сумніваєтеся в цьому? — Іскра знизав плечима.
— Виходить, старий Бруно мав рацію, — задумливо вела далі жінка. — Є речі, які можна пізнати тільки там…
— Що саме? — спитав голова. — Може, ви розповісте?
— Так, розповімо. — Стефан Март вмостився зручніше в кріслі, глянув на всіх. — З вашого дозволу почну перший, бо саме того дня чергували я і Корнєв…
Частина перша
ПРИМАРИ ЧАСУ
1. ВІДКРИТТЯ
[1] Обчислювальні прилади для розпізнання і переробки спотвореної інформації; визначають імовірність появи того чи іншого сигналу за сукупністю решти сигналів (Тут і далі пояснення автора).