Привид часу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але чому? — підняла пухнасті брови Галина. — Адже ми зробили таке відкриття — знайшли у просторі зорю із зворотним бігом світла!

— Зробили? — Бруно аж підскочив. Його очі й лисина сяяли у світлі газових трубок. — Ти справді вважаєш, що це «зробили» ми? Цікаво, коли ж? Коли лежали в контейнерах чи коли відверталися од фактів, плювали на спостереження? А може, тоді, коли «виправляли» гіроавтомат? Га!? Мені доводилося відчувати радість відкриття. То була праця, шукання, творчість — і це було справжнє щастя. А тепер я не відчуваю ні щастя, ні захоплення. Мені соромно. «Знайшли зорю із зворотним бігом!..» Не думав, що найправильніший спосіб шукання — тікати з субсвітловою швидкістю від об’єкту пошуків!

2. ПАРАДОКС МАРИНИ ПЛАШЕК

Небо над містом потемнішало, вкрилося хмарами. Його західний край підсвічувало жовте сонце.

Іскра підвівся, торкнув важіль: над балконом розгорнувся тент. Майже одразу по ньому застукотіли великі краплі дощу.

— Дощ! — Галина простягла руки, підставляючи долоні під великі краплини. — Дивіться, іде «сліпий» дощ.

Скісні струмені затарабанили по тенту, розсипалися райдужним пилом на дахах сусідніх будинків, утворили каламутні пухирчасті струмки внизу на асфальті. Люди сховалися під деревами. Вулиця стала безлюдною. Тільки машини снували по мокрій автостраді.

Астронавти притихли, жадібно вдивляючись у затуманене місто, похмурі гори.

— Зараз буде блискавка! І грім! Ну! — вигукнула Галина Крон.

— Блискавки не буде, — байдуже сказав голова. — Це тільки так, вечірнє поливання вулиць. І щоб повітря стало чистіше. Дощ за хвилину перестане.

І справді, незабаром хмара розтанула у блакиті неба. Під сонцем засяяли мокрі дахи, над ними і над асфальтом піднялася пара.

— Шкода… — засмучено мовила дівчина і знову сіла.

— Розповідайте тепер ви, Марино, — запропонував конструктор Март. — Те, що ви тоді сказали, багато в чому визначило дальші події.

— Якби я цього не сказала, — лагідно всміхнулася жінка, — сказав би хтось інший — Бруно, Летьє, Корнєв чи ви… Таку думку підказала мені моя наївність. Свіжий погляд не фізика на фізичні проблеми. І тоді всі почали сперечатися… Розумієте, — Марина обернулася до Іскри, — ми зіткнулися з небезпекою там, де найменше її чекали: у космічній міжзоряній пустоті, за кілька парсеків од найближчих зірок. Та ще й з якою небезпекою! О, коли б це було щось матеріальне, що загрожувало нашому життю, зорельоту… Якби ми могли застосувати свої сили, майстерність, кмітливість, навіть одвагу — як завзято почали б ми працювати, досліджувати! Та небезпека виявилася значно простіша і жахливіша. Вона крилася в нашому незнанні. З дитинства, з школи ми засвоїли механіку Ньютона — Ейнштейна, всі ті непорушні та ясні істини про простір, час, рух, які на Землі і в Сонячній системі тисячу разів були перевірені на практиці, на яких тримається уявлення людей про світ. А коли ми хотіли застосувати ці уявлення до відкриття Корнєва і Марта, з’ясувалося, що вони нікуди не годяться. І ми замість того, щоб вжити якихось рішучих заходів, сиділи у зорельоті, що мчав нас невідомо куди, і сперечалися. А втім, краще розповісти все по порядку…

Після палких і страшних своєю правдою слів Бруно у відсіку керування спалахнула суперечка.

— Нічого не розумію… — розгублено сказала Марина, глянувши на товаришів широко розплющеними очима. — Ми відкрили зорю, у якої час плине у зворотному напрямку? Нехай. Подивимося на все це логічно. Припустімо, зоря має планету. Припустімо далі, що на планеті є мислячі істоти… Адже це логічно можливо, так?

— Ну, то й що! — вигукнув Летьє і випростався.

— А те, що для цих істот їхній час плине «нормально». На нашу думку, час там іде назад, від майбутнього до минулого — старі люди перетворюються на юнаків і дівчат, потім у малюків і так далі. Але це тільки, на нашу думку, на думку людей, де система ліку часу інша. У тих істот вихідна точка і напрямок ліку часу свої. Для них час плине від минулого до майбутнього. Їм, мабуть, здалося б, що це наш час іде назад, що ми розвиваємося від старих до малюків… Отже, дві різні точки ліку часу, дві протилежні системи, але в межах кожної — природна послідовність подій.

— Одну кінострічку змотали не з того кінця, — зауважив знову Тоні. — Герой спочатку гине, а потім снідає.

— Саме так, — кивнула йому Марина. — Поки ці системи не взаємодіють, такий рух часу цілком влаштовує і нас, і істоти там, якщо вони є. Але ж системи взаємодіють! Ми, наприклад, бачимо «антипромені» Г-1920, бачимо фізичне явище, яке підкоряється іншому плину часу…

— Взагалі зовсім ізольованих систем немає, — зауважив Бруно. Його теж зацікавило міркування біолога.

— Тепер припустімо, що системи зближуються. Одна — Г-1920 і її планета. Друга… ну, наприклад, наш «Буревісник», який підлітає до Г-1920 і її уявної планети. Істоти на планеті помітять наш зореліт. Вважатимемо момент, коли нас помітять, за нуль, за початкову спільну точку часу… Після цієї миті для істот з античасом настане їхнє минуле: ті дні і роки, коли вони ще не помітили нас. — Марина перевела подих. — І навпаки, до цієї миті, навіть зараз, античас розгортає їхнє майбутнє у зворотному напрямі, те майбутнє, в якому вже є спогади про приліт «Буревісника». Отже, хоч ми від Г-1920 на відстані 14 парсеків, там знають про наш приліт, знають серед яких сузір’їв мчить «Буревісник», який він… Саме тепер розвивається їхнє майбутнє до тієї миті, коли вони нас побачать. Виходить, про наш політ на планеті знали ще до того, як ми вирушали в подорож, стартували з Землі і навіть до того, як ми народилися?.. Якась «божественна обумовленість», — Марина розгублено усміхнулася.

— І все-таки у тебе десь тут логічна помилка, — резюмував Антон Летьє.

— «Парадокс Марини»! Непогано, — усміхнувся Бруно, зручніше вмощуючись у кріслі. — Отже, нема чого туди й летіти. Ми там уже побували.

— Ми туди не зможемо полетіти, — промовив Стефан.

— Почекай, не про це мова! — Марина підвелася. — Немає значення, як назвати цей парадокс. Не в тому річ. Припустити, що у Г-1920 античас, — значить прийти до абсурду, до безглуздого роздовоєння однієї події. По-моєму, це має не тільки теоретичний інтерес. Може… — в її очах засвітилася надія.

— Може, ми зараз щось зрозуміємо, і все стане на своє місце. Це ви хотіли сказати, Марино? — спитав Аскер.

Жінка знизала плечима.

— Що ж, спробуємо… Хто, власне, перший вимовив слово «античас»? — вів далі Бруно. — Хто висловив глибоку думку, що зоря Г-1920 має античас?

— Ну, я, — стиха промовив Корнєв. — А що?