Привид часу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пробач, Іване, — тихо мовила жінка. У Корнєва заходили жовна.

— Ставайте до пульта, Плашек, — він надів рукавички, щоб вкотити на площадку контейнер…

…Відсік управління — найбільше приміщення на «Буревіснику». Передня стіна у дзеркалах, шкалах, циферблатах, індикаторних лампах. Перед нею — самообертовий проліт штурманського містка, закріпленого у дискових шарнірах бічних стін; на ньому стоять скошені тумби пультів, всіяні різноколірними кнопками і важельками, куби дорожніх самописців, астронавігаційних автоматів. Стелю відсіка по діагоналі перетинає чорна смуга з фосфоресціюючими цятками — зоряна карта. Перо самописця креслить на ній світну зелену пряму, веде її до яскраво-оранжевої цятки на межі смуги…

«Карту доведеться виправити», — майнула думка у Корнєва.

Ввімкнули верхнє світло. Газові трубки, закриті шторками фільтрів, залили відсік м’яким жовто-зеленим, наче в сонячний день у лісі, світлом.

Астронавти сідали в крісла, які стояли попід стінами. Незабаром зібралась уся команда. Тоні Летьє, глянувши на капітана, не втерпів.

— Іване, у тебе вигляд, як у гоголівського городничого. «Я запросив вас, добродії, щоб сповістити дуже неприємну новину».

— Ти вгадав, — кивнув капітан пілотові. — Я справді запросив вас, щоб сповістити дуже неприємну новину. Ми летимо… не туди!

— Непогано сказано, — спокійно пробасив Бруно.

— Я кажу цілком серйозно! Ми справді летимо не в той бік.

У відсіку враз запала гнітюча тиша. Астронавти приголомшено дивилися на капітана. Той розповів про свої і Стефанові спостереження.

— Мабуть, треба починати гальмувати, — вів далі Корнєв. — Я і Стефан самі вирішити цього не могли. Ми не наважилися зупинити машину посеред дороги. Може, хтось сумнівається у правильності наших спостережень і висновків, може, є ідеї дослідів, щоб перевірити ці дані, може, нарешті, хтось вважає, що треба повторити вимірювання, — кажіть відверто. Справа серйозна — не до самолюбства і дріб’язкових образ… Коли заперечень немає — пропоную не гаючи часу гальмувати в економічному режимі. Потім обговоримо, що робити далі.

Підвівся Бруно Аскер; від його благодушності і сліду не було.

— Я хочу подивитися записи у дорожньому журналі. І в останньому, і в старих.

Корнєв подав йому купку тоненьких синіх книжечок. Бруно одразу почав уважно їх переглядати.

— Слухай-но, фізику! — Тоні Летьє з усіма був на «ти», — Можливо, ти і знайдеш одну-дві дрібні помилки, не в цьому справа! Йдеться не про те, на скільки процентів вони помилилися, вимірюючи яскравість і паралакс Г-1920. Важливо, чи справді ми летимо не в той бік. А може, тут щось інше?

— А я це й перевіряю, — не підводячи голови від журналів, буркнув Бруно.

— Може, якісь зміни простору? — вголос міркував пілот. — Наприклад, дзеркальне відбиття у просторі.

— Що б там не було: дзеркальне відбиття, зворотний час чи ще щось, але ми летимо не туди, — сухо підтвердив Март. — Це факт. Треба повертати назад! — Він знову тужливо втупився в підлогу.

— Ми віддаляємося… Кожна секунда роздумів відносить нас на 390 тисяч кілометрів не в той бік… — Марина нервово стискувала пальці. — П’ятнадцять років летіти не туди!

— Іване, ми ж бачимо зорю Г-1920 там, у групі Плеяд, — дзвінко сказала Галина. — Бачимо, розумієш? Як же повертати назад?

— Заплющити очі, — тихо порадив Летьє.

Стефан підвів голову, докірливо глянув на пілота. «Він ще жартує…» А насправді з зорею все ясно. Закони механіки невмолимі. Зорі немає. Треба повертати. На Землю, додому. Експедиція не вдалася.

Усе не вдалося. До дідька, додому. Досить. Стефан раптом відчув, як йому все тут остогидло, навіть обличчя і голоси товаришів.

«Ну, що вони ще обговорюють? Просто зволікають час. Їм треба звикнути до думки, що там немає зорі. Кінець кінцем, нічого жахливого не трапилося. Просто природа поставила людину на своє місце. Таке траплялося вже не раз. І завжди люди намагаються протиставити могутнім проявам складності світу свій комариний писк. «Ми бачимо…» — сказала Галина! Ти і в дзеркалі бачиш себе. І дуже приємно».

— Ага! — вигукнув раптом Бруно підводячись. Усі обернулися до нього.

— Я шукав у журналах ідеї експерименту, яким можна перевірити, куди ми летимо, і знайшов його… Ось записи, — він підняв один журнал. — Пам’ятаєте, наприкінці другого року польоту ми виявили, що курсовий гіроавтомат[3] систематично зносить «Буревісник» праворуч од зорі? «Помилка» За два роки становить півтори кутових секунди. Тоді Летьє і Крон «полагодили» прилад. І… «виправили» помилку, перебудувавши автомат! Але автомат був точний! Він суворо вів зореліт у тому напрямку, якого надали йому під час розгону, враховуючи, що швидкість зорі Г-1920 відхиляється вбік у просторі майже на одну тисячну швидкості світла. Автомат не брехав, брехала зоря. Ми віддалились од неї — і її кутове переміщення зменшилось. А прилад був настроєний на збільшення кута знесення. Отак…

Бруно сів. Товсті щоки його обвисли.

Нічого не змінилось у відсіку. Так само лилося зверху жовте світло, так само попід стінами сиділи астронавти. Але тепер кожен розумів: вони блискавично мчать у невідоме… Слова Бруно справили величезне враження: якщо вже він не зміг спростувати спостереження Корнєва і Марта, значить, вони справді летять не в той бік. Почати гальмувати? Але це велика витрата пального. Ні, треба добре подумати.

— «Фрегат» летів-летів, не долетів, — порушив мовчанку Тоні. — «Буревісник» летів… На землі нас засміють. «Ті, що не туди летіли» — до смерті лишиться за нами.

[3] Автомат, в якому використано властивість дзиґи — зберігати при обертанні незмінним положення своєї осі в просторі. Гіроавтомат підтримує правильний курс.