Привид часу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— За теорією відносності, всі системи рівноправні, — парирував фізик. — Для фотонів важлива саме їхня система… Та головне інше: в системах, де матерія рухається з швидкістю світла, поняття часу неможливо застосувати. І знову ж це нічого не говорить про властивості часу як реальності. Тепер про ефекти гальмування ритму часу. Тоні сформулював їх не точно. Теорія відносності викладає їх так: годинник, що мчить з великою швидкістю або покладений у потужні силові поля, іде повільніше, ніж у звичайних умовах. При цьому під «годинником» розуміють не лише рух маятника, а взагалі якийсь процес, що відбувається в матеріальних тілах: життя організму, розпад урану, остигання тіл, хімічні реакції. Отже, годинник — це будь-які процеси, що відбуваються в речовині… — Фізик дедалі більше захоплювався. — Чому ж ми відносимо ці ефекти до властивостей часу, а не до властивостей речовини?

— Тому що ефект уповільнення — спільний і однаковий для будь-яких процесів і речовин! — вигукнув Летьє.

— А хіба всі речовини, — обернувся до нього Бруно, — не складаються з молекул і атомів, а ті — з електронів, протонів і нейтронів? Чому не віднести ефект уповільнення процесів до властивостей самих частинок речовин?

— І справді, — пожвавішав Корнєв. — Тоді уповільнення набуває фізичного смислу! Елементарні частки взаємодіють повільніше через зростання маси при великих швидкостях. Вони стають більш інерційними.

— Іншими словами, про час як про самостійну реальність ми не знаємо нічого. Про речовину ми знаємо багато: її будову, густину, колір, здатність вступати в реакції, твердість, точки кипіння і плавлення… Про силові поля, які утворює речовина, знаємо теж чимало, хоч більшість з них і не відчуваємо безпосередньо. Нам відомо, що утворює поля: це електричні заряди, струм, маса; як залежить напруга полів од відстані, як вони взаємодіють між собою і з речовиною… А от про властивості часу як фізичної реальності ніхто нічого не знає, бо нема в нього властивостей!

Летьє скептично посміхнувся.

— Котра година, Бруно? — байдуже спитав він. Аскер глянув на електричний хронометр, що висів над дверима.

— Сімнадцять годин вісім хвилин. А що?

— Нічого особливого. Просто цікаво, що ж ви вимірюєте, якщо час — не фізична реальність?

— Давайте подивимося, що вимірює годинник, і взагалі чи вимірює він що-небудь, — спокійно відповів Бруно. — Порівняймо вимірювання часу з вимірюванням… ну хоча б електричної напруги. У вимірювальних приладах ми використовуємо якесь фізичне явище: магнітне поле, відштовхування однойменних зарядів тощо. Цей принцип справедливий і для вимірювання інших фізичних величин — оптичних, механічних, теплових. Для вимірювання завжди використовують властивості самої величини. І частина її, нехай дуже мізерна, — витрачається на вимірювання… А час? Чи позначається на годинах якась властивість часу? Ніколи. У піскових годинниках діє поле тяжіння Землі, яке тягне за собою піщинки, а також тертя між ними. У маятникових годинниках — знову поле тяжіння або сила стиснутої пружини і сила інерції. В електричних — заряд і розряд конденсатора.

— Усе це тільки слова, — зневажливо кинув Тоні. — А де докази?..

— Слова!? — фізик рішуче підійшов до хронометра, який висів над дверима. — Летьє гадає, що вимірює «потік часу» — плавний, безперервний, могутній, який тягне за собою все! А якщо так, то чому ж цей прилад… відстає? — Бруно повернув важіль на щитку: блискуча секундна стрілка уповільнила біг по циферблату. — Поспішає? — Стрілка закрутилася так, що за нею стало важко стежити; заквапилися і дві інші. — Зупиняється? — Щиголь, і стрілки завмерли. — Ну, котра година, Тоні? — В голосі Аскера чувся сарказм. — Де ж «сили часу»? Чому «потік часу» не тягне за собою стрілки? А це що, по-твоєму, — він клацнув інший перемикач, і стрілки закрутилися у зворотному напрямку, — античас?

Стефан і Марина заплескали в долоні.

Бруно настроїв хронометр на нормальний хід і сів.

— Виходить, годинники не потрібні? — в’їдливо промовив Летьє. — Вони вводять нас в оману, так?

— Не плутайте принципові питання з практичними, пілоте! — підняв палець Бруно. — Час існує як тривалість подій, як форма існування матерії, що рухається. Як форма, але не як реальність з особливими властивостями, розумієш? Ми живемо в світі, де невпинно відбуваються події. Нам треба вимірювати їхню тривалість, наприклад, щоб не запізнитися на експрес «Земля — Місяць», щоб не перетримати сталь у конверторі або суп на плиті, щоб поїзди не зіткнулися на рейках, — хіба мало для чого ще! Як же виміряти ці тривалості? Порівнювати з процесами, тривалість яких уже відома: з обертанням Землі навколо своєї осі і навколо Сонця, коливаннями маятника… Але все-таки годинники показують час, а не час рухає годинники! Отже, немає в нас знань про властивості часу, — зітхнувши, закінчив Бруно. — Про який же античас у Г-1920 може йти мова?

3. ЛЕТІТИ!

Галина повернула крісло до поручнів балкона.

Над темно-синім морем краєчок надвечірнього сонця розплився в червону смугу заходу. Прозора хмарна запона над нею теж забарвилась у рожеві відтінки, а потім стала сизою, білясто-голубою, перейшла в синій колір, що дедалі густішав. З другого боку рожевіли снігові вершини гір. Од них у провалля падали густі сині тіні.

Перед трьома астронавтами сидить чоловік, слухає їх шанобливо й уважно. Для нього все, що вони розповідають, далеке минуле. А їм здається, що це відбулося лише кілька днів тому.

Закінчивши свою велику промову, Бруно Аскер відкинувся в кріслі, знову витер носовичком блискучу од поту лисину.

— Виходить, ми нічого не розуміємо, так? — мовила Галина. — І хто це сказав, що істина народжується в суперечці?

Бруно промовчав.

Запала така тиша, що всі почули низький спів двигунів. Зореліт зменшував швидкість, не долетівши до мети. Мети не було на місці.

Зверху, на екранній стелі, почувся м’який тріск: це лічильник Гейгера зафіксував космічну частинку, що залетіла невідомо звідки.

«Ми зараз схожі на неї, — подумала Галина. — Самі в пустоті, без мети мчимо в ніщо… Треба щось робити, балачками зорю на місце не повернеш. Але що? Бруно, Тоні, Корнєв які розумні, а до одностайної думки прийти не можуть. А я?»

Вона підвелася.

— Іване, дозволь мені піти в радіорубку. Треба перевірити електроніку.

Корнєв кивнув. Галина вийшла.

Бруно вийняв з кишені сигарету.