Привид часу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, звичайно! — додав Летьє. — Хоробрість — це обережність, принцип розумненької легкодухості.

— Помовч, Тоні. — Капітан обернувся до Марта, голос його пом’якшав. — Я тебе добре розумію, Стефане. Розумію відтоді, коли ми з тобою ще тільки розробляли проект цього зорельота. Тебе захопила ідея створити зоряну машину в незвичайних умовах — у польоті… Ти конструктор. Чудовий конструктор, що й казати. Але зореліт будують, щоб летіти. Він не мета, а засіб для досягнення мети. І ми не сорому боїмося, не в цьому річ. Ми хочемо досягти мети, хочемо довести справу до кінця. Яка ж це жертва?

— Добре, — примирливо сказав Стефан. — Ці психологічні довбання ні до чого. Вважай, що мене переконали. Не твої слова, ні. Мовчанка інших. — Він обернувся до Летьє. — Не в легкодухості справа, пілоте. Не думав я повернутися на Землю у свіжозамороженому вигляді…

— А може, тобі доведеться летіти до зорі, — зауважив Іван. — Зараз кинемо жеребок.

— Так, справді, — пожвавішав Бруно. — Почнемо жеребкування!

— Ні, краще розіграємо цю справу в карти, га? — в’їдливо зауважив Летьє.

— Облиш! — докірливо кинув йому Бруно.

— Чому облиш?! — підвищив голос Тоні. — З якої речі ми маємо розігрувати долю експедиції? Адже ми розігруємо не тільки подальшу роль кожного з нас, а успіх чи поразку всієї справи. — Він поступово заспокоївся. — Ну, скажіть відверто, невже все одно, хто полетить до цієї зорі, — Марина, Стефан і Галина чи Корнєв, Бруно Аскер і…

— І ти? — глузливо додав Стефан.

— А хоча б і я? Невже це рівноцінні сили для такої експедиції? Адже тепер риск незмірно зросте…

— Він має рацію, — сумно і спокійно сказала Марина. — Це не для мене. Я біолог, лікар — там це не головне!

— Що ж ти пропонуєш? — спитав капітан у Летьє.

— Обговорити і проголосувати.

— Правильно.

— Тепер конкретно, — підхопився підбадьорений Летьє. — Пропоную…

— Почекай! — владно спинив його Корнєв. — Це ми вирішимо потім. Спочатку невідкладне: демонтаж, форсування, гальмування, розгін… А зараз — оголошую ніч на вісім годин. Чергує Стефан. Усе…

Астронавти почали розходитися по каютах.

— «Оголошую ніч!» — Летьє жартівливо підштовхнув Корнєва до дверей. — Наче всевишній у перший день створення світу!

— Ех, Тоні, якби я був всевишнім… — Іван втомлено усміхнувся, — я б створив із нічого тонн 50 антигелію. А потім ми б показали усім богам!

5. СТЕФАН МАРТ

— А як сталося, — спитав голова Зоряного комітету, — що один крижаний контейнер, випередив два інших на цілу добу? До речі, хто з вас був у цьому контейнері?

— Я, — ніяково відповів конструктор Март.

Уже спустилася ніч. На вулицях засяяли пунктири білих ліхтарів, геометричний вогненний розсип вікон, різноколірні лінії вивісок і реклам. Вогники мерехтіли у вологому повітрі. А вгорі мигтіли, переливалися всіма барвами спектра — від червоного до голубого великі зорі. Супутники Космосбуду низкою білих кульок перетинали іскристий пил Чумацького Шляху.

Над осокорами набережної пливла Венера.

— Невже ви стартували не разом? Чи система катапультування спрацювала нечітко?

— Система спрацювала чудово, — в голосі Галини Крон відчулося глузування. — Нечітко спрацював її конструктор…

Стефан докірливо подивився на дівчину.

— Та що там «нечітко»? Моя поведінка була обурлива. Соромно згадувати. Заплутався тоді в усьому: в собі, в обставинах, у своїх ідіотських честолюбних думках…

З-за чорних гір, тягнучи за собою хвіст стартового полум’я, рвонулася вгору ракета. Тріпотливе жовте світло на кілька секунд освітило все навкруги. Хвіст вогню за ракетою швидко скорочувався, линучи до зірок. І тільки коли ракета зникла у темряві ночі серед світил і вогнів Космосбуду, почувся гуркіт стартового вибуху.

— Найбільше мене пригнічує, — промовив Март, — що вони там думають про мене погано…