Була п’ята година ранку, коли почувся новий удар, на цей раз попереду “Наутілуса”. Я здогадався, що його бивень зачепив глибу льоду. Очевидно, стерничий невдало зманеврував у цьому підводному каналі, захаращеному крижаними глибами, де плавання було нелегкою справою. Я подумав, що капітан Немо накаже обійти перешкоду, і, змінивши напрям, ми знову попливемо звивинами тунелю. У всякому разі просування вперед не можна було припинити зовсім. Але всупереч моїм сподіванням, “Наутілус” швидко пішов заднім ходом.
— Що це, ми повертаємося назад? — спитав Консель.
— Так, — відповів я. — Очевидно, з цього боку в тунелі немає виходу.
— Отже?..
— Отже, дальший маневр надзвичайно простий. Ми повернемося тим самим шляхом і вийдемо через південний отвір тунелю. От і все!
Говорячи так, я намагався надати своєму голосові упевненості, якої насправді в мене не було. Тимчасом задній рух “Наутілуса” збільшувався, і корабель ішов тепер на повну швидкість.
— Це вже затримка, — промовив Нед.
— Хіба не все одно, раніше чи пізніше на кілька годин, аби тільки вибратися звідси, — сказав Консель.
— Так, — повторив канадець, — аби тільки вибратися!
Я деякий час прогулювався з салону до бібліотеки і назад. Мої товариші сиділи мовчки. Незабаром і я сів на диван і, взявши книгу, почав її машинально проглядати.
Через чверть години до мене наблизився Консель і сказав:
— Це дуже цікаво, що читає пан?
— Надзвичайно цікаво! — відповів я.
— Ще б пак! Адже пан читає свою книгу!
— Свою книгу?
Справді, в руках я тримав “Таємниці морських глибин” і навіть не підозрював цього. Я закрив книгу і знову почав свою прогулянку. Нед і Консель підвелися, вирішивши вийти.
— Залишайтеся, друзі мої, - затримав я їх. — Побудемо разом, поки не вийдемо з цього тупика.
— Як буде завгодно панові, - сказав Консель.
Так минуло кілька годин. Я часто підходив до приладів, повішених на стіні салону, і вдивлявся в них. Стрілка манометра показувала, що “Наутілус” весь час плив на глибині триста метрів, компас — що ми постійно йдемо на південь, лаг — що наша швидкість дорівнює двадцяти милям на годину, надзвичайно велика в такому вузькому проході. Проте капітан Немо розумів, що найбільша швидкість не буде зайвою в наших умовах, коли хвилини були варті цілих століть.
О восьмій годині двадцять п’ять хвилин ми відчули новий удар. На цей раз поштовх ішов з корми. Я зблід. Мої товариші швидко схопилися на ноги і наблизилися до мене. Я схопив Конселя за руку. Ми запитували один одного поглядами, і ця мовчазна розмова була зрозумілішою за всякі слова.
Цієї хвилини в салон увійшов капітан Немо. Я підійшов до нього.
— Шлях на південь закритий? — запитав я.
— Так, пане професоре. Перевернувшись, айсберг закрив будь-який вихід.
— Отже, ми потрапили в льодову пастку?
— Так!
РОЗДІЛ XVI
Нестача повітря
Таким чином, “Наутілус” з усіх боків був оточений непрохідною крижаною стіною. Ми стали полоненими вічних льодів! Канадець стукнув величезним кулаком по столу. Консель мовчав. Я дивився на капітана. Його обличчя знову зробилося безпристрасним, як і завжди. Схрестивши руки, він поринув у роздум. “Наутілус” більше не рухався.
Невдовзі капітан заговорив знову.
— Панове, — звернувся він до нас спокійним голосом, — у тому становищі, в якому ми тепер перебуваємо, є два способи померти.
Ця загадкова людина своїм тоном нагадувала професора математики, який читає лекцію студентам.