20 000 льє під водою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що він робив у цю хвилину? Я підійшов до дверей його кімнати і прислухався. Звідти почулися звуки кроків. Капітан Немо був у себе. Він ще не лягав спати. При кожному його русі мені здавалося, що він зараз вийде і спитає, чому я збирався тікати? Страх оволодів мною, а моя уява його ще збільшувала. Це почуття стало таким гострим, що я вже почав себе питати, чи не краще було б увійти зараз у кімнату капітана і зустрітися віч-на-віч з ним, жестом і поглядом довести відсутність страху перед ним.

Це було божевіллям. На щастя, я стримав себе і простягнувся на ліжку, щоб заспокоїтися. Поступово тривога почала зникати, але мозок продовжував збуджено працювати. Я швидко пригадав усе своє життя на борту “Наутілуса”, всі щасливі чи нещасливі події, які сталися на ньому після мого зникнення з “Авраама Лінкольна”. Підводне полювання, Торресова протока, дикуни Нової Гвінеї, зупинка на мілині, коралове кладовище, Аравійський тунель, острів Санторін, крітський водолаз, бухта Віго, Атлантида, перлові розсипи, Південний полюс, льодова пастка, битва з восьминогами, буря в Гольфстрімі, “Месник” і жахлива сцена загибелі судна разом з усім екіпажем!.. Усі ці картини промайнули перед моїми очима, мов декорації, що безперервно змінювалися на сцені театру. Вони були нерозривно пов’язані з капітаном Немо. В моїй уяві він зростав до розмірів велетня, його особа набирала надлюдських розмірів. Це вже була не людина, подібна до мене, а якийсь мешканець вод, геній морів!

Було пів на десяту. Страшенно боліла голова. Я стиснув її руками, заплющив очі, намагаючись ні про що більше не думати. Ще півгодини чекання! Півгодини кошмарів, від яких можна збожеволіти.

Цієї хвилини до мене долинули невиразні звуки органа, сумна мелодія якоїсь скорботної пісні, справжній плач душі, яка хоче порвати з земними зв’язками. Ледве дихаючи, я всією своєю істотою вбирав ці звуки, охоплений, як і капітан Немо, музикальним екстазом.

Потім мене вразила раптова думка. Адже капітан Немо у салоні, який мені необхідно було зараз пройти. Там я його зустріну востаннє. Він мене побачить, а можливо, й заговорить! Один його жест може мене знищити, одне його слово може назавжди прикувати мене до його корабля!

Тим часом уже продзвонило десяту годину. Настала пора залишити кімнату і приєднатися до своїх товаришів.

Я не міг більше вагатися, навіть коли б сам капітан Немо став переді мною.

З великою обережністю я відчинив двері, хоч мені здалося, що вони повернулися на петлях з жахливим скрипом. Можливо, цей шум просто був плодом моєї уяви!

Я пробирався темними коридорами “Наутілуса” навпомацки, зупиняючись на кожному кроці, щоб стримати калатання серця.

Нарешті я дійшов до дверей салону і тихо відчинив їх.

У салоні була глибока пітьма. Тихо звучали акорди органа. Капітан Немо був там. Він не бачив мене. Я думаю, що навіть і при повному світлі він мене не помітив би: такий великий екстаз охопив його.

Я пішов по килиму, намагаючись не робити ніякого шуму, що міг би викрити мою присутність. Потрібно було п’ять хвилин, щоб дійти дверей, які виходили в бібліотеку.

Я вже збирався відчинити їх, коли почулося тяжке зітхання капітана Немо, що прикувало мене до місця. Я зрозумів, що він підводиться, і навіть розгледів його силует, бо слабке проміння світла проникало в салон з бібліотеки. Він наближався до мене мовчазний, зі схрещеними руками. Здавалося, що він не йде, а лине, мов привід. Його груди здіймалися від приглушеного ридання. До мене ледве долинули його останні слова, які я почув від нього:

— Досить! Досить!

Очевидно, докори совісті все ж таки мучили цю людину!..

Не стримуючи більше себе, я кинувся в бібліотеку, піднявся по центральному трапу і верхнім коридором дійшов до шлюпки, де мене вже чекали товариші.

— Тікаймо! Тікаймо! — прошепотів я.

— Зараз! — відповів канадець.

Отвір у залізній обшивці “Наутілуса” герметично закривався і загвинчувався з допомогою англійського ключа, яким Нед Ленд передбачливо запасся. Кришка шлюпки загвинчувалася таким самим способом, і канадець уже почав було відгвинчувати гайки — останнє, що нас тримало на підводному кораблі.

Раптом до нас долинув якийсь шум зсередини судна. Почулася голосна розмова. Що там трапилося? Може, помітили нашу втечу? Я відчув, як Нед Ленд всунув мені в руку кинджал.

— Так! — пробурмотів я. — Ми скоріше помремо! Канадець припинив свою роботу.

Але одне слово, повторене десятки разів, одне страшне слово відкрило нам причину тривоги на борту “Наутілуса”. Воно не мало до нас ніякого відношення.

— Мальстрем! Мальстрем! — скрикнув канадець.

Мальстрем! Це була найжахливіша назва, яку ми могли почути в нашому не менш жахливому становищі! Отже, ми перебували в найнебезпечнішому місці норвезького берега! Невже “Наутілус” буде затягнутий у цю згубну прірву саме в той момент, коли наша шлюпка повинна була відділитись од нього?

Відомо, що в цьому місці, під час припливу, морські води, стиснені між Фарарськими і Лофотенськими островами, мчать з непереборною силою, утворюючи коловорот, з якого ще жодному кораблю не пощастило вирватися цілим. Звідусіль сюди набігають страхітливі вали! Вони утворюють у цій безодні вир, справедливо названий “пупом океану”, доцентрова сила якого поширюється на п’ятнадцять кілометрів. У цьому вирі гинуть не тільки кораблі, але й кити, і навіть білі ведмеді північних районів.

І от саме сюди — мимоволі, а може й навмисно, — капітан Немо привів свій “Наутілус”. Корабель рухався по спіралі, радіус якої поступово зменшувався. Разом з ним з неймовірною швидкістю мчала і наша шлюпка, пригвинчена ще до його борту. Я це ясно відчув, і саме тому в мене почалося хворобливе головокружіння — результат довгого обертального руху.

Нас охопив неймовірний, божевільний жах, який майже зупинив кров у наших жилах. Серце переставало битися. Ми обливалися холодним потом, як в останні хвилини агонії. А який стояв шум навколо нашої крихкої шлюпки! Яке ревіння, що повторювалося луною на віддалі багатьох миль! Який гуркіт від морських валів, що розбивались об гострі підводні скелі! Там, у глибині, трощилися найтвердіші тіла, а стовбури могутніх дерев швидко перетворювалися в тріски.

Який це був жах! Нас страшенно гойдало. “Наутілус” захищався від ударів хвиль, як жива істота. Його стальні мускули тріщали. Іноді він ставав дибки, і ми разом з ним.

— Необхідно триматися, — сказав Нед, — і знову загвинтити гайки! Якщо ми залишимося прикріпленими до “Наутілуса”, ми ще можемо врятуватися!..